Пам’яті Олександра Кухарчука: донеччанина, який став для Змієва новатором у багатьох починаннях

Олександр Кухарчук був з тих людей, зустрівши яких один раз, пам’ятатимеш усе життя. Тому коли зателефонував Сергій Курінний — теж військовий Нацгвардії та депутат Зміївської міської ради, і сказав, що Сашко загинув, моє серце зупинилося на мить. І я впевнена, що не тільки моє.

Мені здається, що Сашко був новатором, піонером у первісному, не споганеному Совєтами смислі. Серед нас він був першим у багатьох аспектах.

Першим побачив у рідному Донецьку, що таке «руський мир» і не схотів у ньому жити.

Першим виграв грант на свій бізнес, коли ми ще не знали навіть, як це слово пишеться.

Першим організував «альтернативну» толоку на міському пляжі — без участі представників влади.

Першим почав ту саму владу закидати запитами на отримання публічної інформації, намагаючись зробити діяльність органів місцевого самоврядування (і не тільки) більш прозорою, відкритою та спрямованою на вирішення конкретних проблем жителів Зміївського району.

Добре пам’ятаю, як у Зміївській міській раді часів Кучкова жалілися на велику кількість запитів, на які їм треба було відповідати. А його псевдо «Поваров» у певних колах стало притчею во язицех.

Одним із перших повернувся з-за кордону, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, хоча спокійно міг «пересидіти» важкі часи у Польщі.

Виходить, що не міг…

Ми не стали друзями, але брали участь у кількох спільних проєктах. І я навіть взяла в нього інтерв’ю. Живши на сусідніх вулицях, ми зустрілися на спортивному майданчику в ліцеї та поговорили про життя-буття. 

«Не спрацювало ваше інтерв’ю», — закинув потім мені Сашко, маючи на увазі, що бізнес у гору не пішов. Зате тепер мені є на що спиратися, віддаючи воїну останню шану та повагу у спосіб, який для мене є найбільш природнім.

Олександр Кухарчук сам родом з Донецька, перед початком російсько-української війни жив у Макіївці. Випускник Донецького національного університету економіки і торгівлі, маркетолог. Працював у  мережах великих супермаркетів. Викладав, два роки працював асистентом кафедри ДонНУ.

Донбас залишив у березні 2014 року, за його власним виразом, «до першої крові», встигнувши взяти участь тільки в першому донецькому флешмобі біля пам’ятника Архистратигу Михаїлу.

Він згадував:

«Коли ми їхали, ще можна було прийти під стіни Донецької облдержадміністрації і розмовляти з мітингарями. Ще не було ані насильства, ані крові. Це вже згодом ускладнилися взаємини з друзями та оточуючими — через різні погляди на Майдан і його наслідки. До останнього не вірив, що наші можуть піти на розхитування ситуації в країні, але потім зрозумів, що менти цілеспрямовано «зливали» Донецьк».

Пішли, а точніше, поїхали шляхом найменшого опору — до Підмосков’я, де з 1999 року мешкали мати й брат Олександра. Але через відведені для проживання без реєстрації 90 днів вирішили повернутися, бо не могли більше перебувати усередині загальної антиукраїнської істерії, що не тільки безперервно лилася з екранів телевізорів, а й вирувала на вулицях, де роздавали листівки відповідного змісту. 

«Брате, вас готують до вторгнення, — сказав я й поїхав в Україну. Так і вийшло», — казав Олександр.

Жили спочатку в Мерефі, у батьків дружини Василіни. Потім переїхали до Змієва.

Тут Олександр зареєструвався як ФОП, вони почали шити міські наплічники Escargo, виконані з брезенту й шкіри.

Під це виробництво він і отримав свій перший грант і придбав необхідне обладнання.

В мене вдома є наплічник Escargo — ще з самих перших серій. Донька виграла його в лотерею під час акції «Зробимо Україну чистою разом». Це був 2016 рік і перша «альтернативна» толока.

На архівному фото з толоки — дуже мало учасників. Але всі вони мають свою активну громадянську позицію. Дехто, на жаль, мали — в минулому часі. Як Олександр Кухарчук та Сергій Кузнєцов. Це ще один наш воїн-захисник 93-ї ОМБр «Холодний Яр», який загинув у червні 2022 року на Харківщині та  якого першим проводжали в останню путь усією Зміївською громадою.

Олександр Кухарчук весь час, що жив у Змієві, був, як зараз говорять, активістом. Він ходив на сесії та ставив незручні питання. Активно впроваджував ідею створення в місті Громадського бюджету.

Він «притягнув» у Зміїв проєкт-навчання для молодих підприємців. Був дотичний до створення ХАБу_Ідей і, якщо мені не зраджує пам’ять, став автором логотипу цього вільного простору.

Потім їхні шляхи з дружиною розійшлися. Василіна поїхала з міста разом з торговою маркою. А Сашко трохи згодом — працювати в Польщу. Але його присутність в громаді відчувалася і тоді.

Коли почалася велика війна, він якраз у Польщі й був, але одразу повернувся до Змієва. Намагався мобілізуватися через Зміївський військкомат, але не зміг.

Тож пішов до «Берегинь» — плести сітки.

Як говорить керівниця цього волонтерського об’єднання Тетяна Лютик, Сашко у новому складі «Берегинь» був з найперших хвилин. Але щораз казав, що не може отак просто сидіти, різати сітки і плести кікімори.

Він таки добився того, що його взяли до ЗСУ — через Харків.

Олександр Кухарчук став на захист країни вже у квітні 2022 року, пройшов навчання в Іспанії.

Воїн самовіддано і мужньо виконував поставлені перед ним бойові завдання, за що й був нагороджений відзнаками міністра оборони України: Хрестом десантно-штурмових військ та Залізним Хрестом.   

У ці буремні часи він зустрів і особисте щастя — два роки повномасштабної війни його підтримувала кохана жінка Олена.

Приїжджаючи у короткі відпустки, знайомим він з усмішкою казав, що копає окопи та рубає дрова. А коли загинув, ми дізналися, що він був сапером.

Старший солдат Олександр Кухарчук з позивним «Панда», старший сапер інженерно-саперного взводу десантного батальйону в/ч А7788 загинув 17 квітня 2024 року поблизу села Нетайлове Покровського району Донецької області.

Така доля — Донеччина народила. Донеччина й забрала собі назад цю непересічну особистість, людину, яка могла і хотіла змінити Україну.

Поховали Олександра 27 квітня в Змієві, в місті, яке стало для нього рідним, де він знайшов нових друзів і своє кохання.

Вічна шана герою і вічна пам’ять!