Голос жінки чується все голосніше під час повномасштабної війни

Колосальні зусилля прикладала Росія, щоб знищити, або, бодай, розмити українську культуру, а з нею — й самоідентичність нації. Продовжує країна-агресорка робити це і зараз, безсоромно крадучи наше і видаючи його за своє.

«Любо, братці, любо», «Поручик Голицин»,  «Ой, мороз, мороз…», «Вставай, страна огромная», «Смело мы в бой пойдем за власть совєтов»… Авторами цих пісень є українці. Ба більше, навіть гімн СРСР, який нібито написав у 1943 році композитор Александров, насправді поцуплений. Він просто вкрав мелодію нашого Миколи Лисенка, створену ще в 19-му столітті.

А ось один з останніх прикладів: пісню української співачки Христини Соловій переробили для льодового шоу Тетяни Навки в Росії «Вечори на хуторі». Й тепер артистка шукає можливості, щоб притягти до відповідальності за порушення авторських прав.

Тепер перечитайте два останніх абзаци. Бачите різницю? У першому згадуються чоловічі прізвища, а дієвими особами другого є жінки!

Цей кейс якнайяскравіше показує провідну роль сучасної жінки в питанні збереження української ідентичності саме зараз, в умовах війни, розв’язаної Росією проти України. І саме про це говорили учасниці та учасники зустрічі в селі Чемужівка Зміївської громади в рамках Жіночого медіа-клубу, що пройшла на початку березня.

Отже, чи самі жінки взяли на себе цю роль, чи так історично склалося, чи повномасштабна війна змусила переглянути гендерні ролі?

Мабуть, і перше, й друге, й третє. А в комплексі маємо потужне жіноче українське культурне лобі і всередині країни, і — що немаловажно, — зовні.

Якщо зануритися в історію, пригадаємо, що довгими зимовими вечорами жінки за прядінням співали народних пісень. Співали вони й у полі, й за іншими колективними справами.  Ніде правди діти, переважно чоловіки записували й обробляли ці народні співи, в результаті чого виходили такі шедеври, як всесвітньовідомий «Щедрик» Леонтовича.

Але чи з’явився б він, коли б кілька поколінь жіноцтва не переспівали щедрівки, передаючи їх у спадок від бабці до онуки?

Або візьмемо національну їжу.

Шеф-кухарі великих ресторанів та бариста малих кав’ярень — це місце на умовній кухні все частіше займають чоловіки, і в Україні також. Але на кухнях мільйонів осель в Україні саме жінки століттями збирали сімейні рецепти та передавали їх спочатку у вигляді переказів, а потім — зошитів з пожовклими аркушами, донькам та невісткам.

І знову питання: чи став би, скажімо, Клопотенко успішним ресторатором, який готує автентичні народні страви, якби в якоїсь жінки не знайшовся рецепт верещаки чи вергунів, і вона ними не поділилася з кухарем, що вів програму на телебаченні?

Ольга Хоружинська-Франко (до речі, родом зі Зміївщини) була талановитою письменницею, перекладачкою, громадською діячкою, публіцисткою і видавчинею, але її внесок в українську культуру тьмяніє перед статусом «дружини Каменяра».

Письменниця Наталія Нордман була просто «другою дружиною» Іллі Рєпіна.

А чи багато хто з нас знайомий з творчістю дизайнерки та галеристки Ірини Дратви? А так: «колишня дружина Олександра Ройтбурда»?..

Але російсько-українська війна перебиває акценти. Попри те, що багато жінок зараз у війську, у цивільному житті їх таки більше. Тож і голос жінки у справах буцім-то мирних (насправді – ні!) нині чується голосніше.

Та ж Христина Соловій. Нещодавно співачка в інтервʼю Маші Єфросиніній заявила, що українські знаменитості, які роками «розмивали кордони» та «вибудовували культурні мости» між Росією та Україною, мають відчути свою відповідальність. Чим спричинила неабиякий скандал у мережі. На фоні нього жінки оголосили збір на реабілітацію поранених 3-ї ОШБр в Авдіївці та пообіцяли показати, чим завершилася їхня дискусія.

Непоганий кейс, до речі!

Або Оксана Забужко та її перформанс із увімкненням сигналу «Відбій повітряної тривоги» під час пресконференції членів журі Берлінського кінофестивалю, до складу якого входила й українська письменниця. «Це найбільша війна на знищення з 1945 року», — нагадала пані Оксана німцям, на всі 1000 відсотків використавши майданчик Берлінале.

У тому ж таки Берліні в лютому пройшла виставка п’ятьох українських фотографів «Мистецтво давати раду війні», серед яких було дві жінки — Яна Кононова і Олена Субач.

Українське сучасне мистецтво з кожним роком все ширше представлене у Польщі. Цьогоріч там заплановані десятки виставок українських митців. І все більше на афішах жіночих обличь, серед яких: Алевтина Кахідзе, Катерина Лисовенко, Марта Романків.

Ну й найпотужніший на сьогодні інфопривід: уперше Україна «взяла» «Оскар». І на сцені Американської кіноакадемії стояли автори  документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко.

Документальне кіно, а точніше, документальне кіно про війну, — теж більше не суто чоловіча справа.

Про це та інше ми говорили на зустрічі в селі Чемужівка Зміївської громади в рамках Жіночого медіа-клубу на тему: «Збереження української ідентичності в умовах війни і провідна роль у цьому саме жінки».

Більшість тих, хто був на зустрічі — це учасниці народного колективу «Журавка» місцевого будинку культури. Багато років поспіль вони саме цим і займаються: збереженням культурної спадщини, місцевих автентичних пісень, обрядів, традицій. Повномасштабна війна не зупинила цей процес, радше навпаки — їхні репетиції стали ще частішими. І от, поговоривши про культуру загалом, «Журавка» пішла на репетицію. Щоб запам’ятати, записати свої виступи та передати їх наступним поколінням українців.