До Зміївської громади переїжджають великі родини з Куп’янщини, що змушені тікати від війни

До Зміївської громади переїжджають великі родини з Куп’янщини, що змушені тікати від війни  на порталі Gromada Group
Частина великої родини Богачових. Фото: Тетяна Логвіна

У Зміївській громаді вже придбали три оселі для великих родин, що мають статус дитячих будинків сімейного типу чи прийомних сімей. На черзі — придбання ще одного обійстя. Кошти — з державного бюджету, громада отримала субвенцію на ці цілі в загальній сумі майже 26,7 мільйона гривень. Усі ці родини — з Куп’янського району. Й одна з них — сім’я Наталії та Олександра Богачових.

«Завжди хотіла взяти дитину з інтернату, але що виховуватиму 10-х — не думала!»
 

У родині Богачових сьогодні виховується 9 дітей, з них 8 — прийомних. І є ще старший син Дмитро. Йому 22 роки, але чоловік поки що теж живе з батьками, бо навчається. А наймолодшій дівчинці — всього лише 1 рік і 3 місяці.

 

Наталія згадує, що коли їй було 17 років та вона навчалася в коледжі у Куп’янську, ходила з іншими дівчатами у місцевий інтернат, — вони концерти маленьким діткам влаштовували. Малята «обирали» собі мам зі студенток. Уже тоді вона вирішила, що обов’язково колись візьме дитину з інтернату. А ще хотіла мати двійнят чи близнюків.

 

Через багато років обидва бажання жінки здійснилися — і двійнята є (Вероніка та Славік, які увійшли в цю родину ще у 2015 році), і прийомні діточки (хоч і не з інтернату, але які опинилися в дуже складних життєвих обставинах). А головне — люблячий чоловік, який підтримує свою дружину у всьому.

 

«Окупація — це було страшно»

 

Богачови жили в селі Грушівка — це 10 кілометрів від Куп’янська. Його окупували росіяни в 2022 році дуже швидко.

 

«Окупація — це було страшно, — говорить Олександр. — Хоча ми бачили, як підтягуються війська до кордону, балачки були, та й війна була зовсім поряд — на Донбасі. Але ми не вірили, що таке може статися і з нами».

 

Родину (а тоді вона складалася з батьків, двох своїх та трьох прийомних дітей) врятувало те, що це було село, і були запаси, і було господарство — індики та бройлери. Бо в магазинах уже нічого не залишилося. Як з приходом «руського миру» не стало світла, зв’язку та багато чого іншого.

 

Згадують, що мобільний зв’язок в селі зник на третій день окупації. Одне з небагатьох місць, де «ловило» — була ферма в селі Новомиколаївка, що за 20 кілометрів від Грушівки. Сама ферма була на узвишші, ще й біля корівників лежав спресований навоз. Фактично це було єдине місце, де ловив сякий-такий зв’язок, і люди приїжджали з усіх навколишніх сіл.

 

А подзвонити потрібно було, щоб попередити кураторів з області: в родині все нормально.

 

Виїхати можна було — в третю країну і тільки через російський кордон, але Наталія та Олександр не стали ризикувати «статусними», тобто прийомними дітьми. Бо були випадки, коли таких дітей «відбирали» та відправляли в Росію.

 

Наталія та Олександр розповідають, що окупанти звірств, як у Бучі чи в Ізюмі, не чинили, але все одно поводилися як справжні бандюки. Та й поплічників серед місцевих у них було вдосталь. Одразу на блокпостах з’явилися списки «неблагонадійних», документи у всіх перевіряли, шукали учасників АТО.

 

Важко було з грішми. На картковий рахунок приходили «дитячі», але зняти їх можливо було або в Куп’янську, або в Сватовому. За «обналічку» ділки брали 30 відсотків від суми. І жодні сльози, жодні документи на «мінял» не діяли.

 

А за хвилину розмови по інтернету в бабусь «брали» 100 гривень.

 

Ближче до 1 вересня місцеві освітяни, що перейшли на бік ворога, почали лякати родину тим, що відберуть дітей, якщо ті не підуть у «російську» школу. А вчителі – колаборанти, які погодилися навчати дітей за «новою» програмою, знайшлися.

 

«Ведіть, і все, бо у вас будуть проблеми!» — згадує Олександр слова сусідки, яка теж погодилася працювати на росіян.

 

Діти сходили в школу тільки раз — 6 вересня, а як поверталися додому, то побачили, що до школи під’їхали дядьки на солідних авто. Коли ті поїхали, вчительки вийшли — і плачуть.

 

«Через два дні наші прийшли, ото вони й плакали», — веде мову далі Олександр.

 

Збройні сили України почали підходити до Куп'янська саме 8 вересня 2022 року, а російські війська з міста, відповідно, виходити. Кажуть, вони не просто йшли, а тікали, гублячи капці, вкладаючись насипом у ГАЗони і КАМАЗи.

 

Деокупація Харківщини у вересні 2022 року Силами оборони України відбулася дуже швидко. Це неабияк надихнуло місцевих жителів, які повірили, що всі жахіття окупації та обстрілів уже позаду.

 

Одразу Богачовим куратори з Управління у справах молоді та спорту Харківської облдержадміністрації запропонували виїхати, але «хто ж кине свій будинок!» Тим більше, збудований дбайливими руками батька Наталії та облаштований Олександром уже для своєї — великої прийомної сім’ї.

 

Посадили город, сподівалися жити в Грушівці ще довго та щасливо. Але не так сталося як гадалося.

 

 

Переїзд до Змієва

 

У лютому 2024 року кураторка з обласного управління Марина Баркова таки вмовила родину Богачових виїхати з Куп’янщини, бо ситуація залишалася нестабільною. Були явні ознаки, що ворог знову посуне на Харків, що і сталося вже у травні того ж року. 

 

Спочатку Наталія, Олександр та діти покочували по Харкову, по знімних квартирах та приватному будинку. Це, насправді, було і дорого, і незручно. Тому Наталія звернулася до Марини Корчагіної — начальниці служби у справах дітей Зміївської міської ради, з якою вони були знайомі ще до повномасштабної війни. Та, у свою чергу, обговорила це питання з першим заступником міського голови Тетяною Тімофєєвою.

 

Було ухвалене рішення — запросити прийомну (на той момент) сім’ю Богачових у Зміїв. Їм надали для проживання будинок, придбаний міськрадою ще у 2018 році для іншої великої родини — ДБСТ Ірини Молчанової. Пані Ірина з дітьми з початком повномасштабного вторгнення виїхала закордон, тому дім пустував і сумував без дитячого гомону.

 

Переїхали, знову посадили город...

 

«Синеньки та помідори взагалі шикарні були цього року», — усміхаючись, розповідає Олександр.

 

Зі свого обійстя на Куп’янщині родина вивезла деякі  меблі, а в Змієві благодійники передали їм холодильник, пралку, ноутбуки для навчання дітей.

Везли вони з Грушівки також і саджанці — сортову полуницю, малину різних сортів та кольорів, квіти… Наталія шкодує за черешнею та за ірисами, що залишилися вдома, але все ж не забереш.

 

І ось їм так сподобалося в Зміївській громаді, що вони з радістю пристали на пропозицію — купити для їхньої родини великий будинок, та з городом.

 

«Мені потрібна земля, — кажу. А Марина Василівна (Корчагіна — Ред.) дивується. Всім людям дім потрібен, а мені — ділянка», — сміється Наталія.

 

Де п’ятеро, там і десятеро!

 

До речі, саме в Змієві родина Богачових зросла удвічі: вони прийняли на виховання п’ять діточок та набули статусу дитячого будинку сімейного типу.

 

Двоє старших — двійнята Вероніка і Славік — навчаються на другому курсі в Каразінському університеті та є головними помічниками мамі й татові у вихованні молодших. Вероніка в майбутньому буде фахівчинею з харчових технологій, тож уже навчає маму, як правильно готувати.

 

14-річні Ніка і Маша — у 9-му класі. Навколо молодших (1 рік і 3 місяці, 3 роки, 6, 9 і 10 років) крутиться вся родина: школа, садочок, репетитори, психологи… Сумувати ніколи.

 

Зараз сім’я — знову на валізах. Речі складають у коробки, квіти й полуницю — в горщики. Чекають, поки докуплять у новий будинок ліжка та інші потрібні речі.

 

Про те, що Богачови повернуться на батьківщину, віриться мало, бо прильоти постійні, багато людей повиїжджало.  Війна…

 

 

Чому в Зміївській громаді купують будинки для родин з Куп’янського району

 

Як розповіла Марина Корчагіна, Зміївська міська рада цьогоріч отримала лист від Куп’янської районної військової адміністрації про те, що на території нашої громади вже певний час проживає родина з Куп’янського району. В листі також була пропозиція придбати для неї житло.

 

Міська рада помоніторила ситуацію з великими будинками в громаді та дійшла висновку, що така можливість є.

 

Мова спочатку йшла про купівлю одного будинку. Але після чергової наради в Харківській обласній військовій адміністрації, де йшлося, зокрема, і про необхідність забезпечити родини, що евакуюють з Куп’янщини, житлом, Зміївський міський голова Павло Голодніков ухвалив рішення: ризикнути. Адже стан справ показав, що Зміївська громада може більше. 

 

Згодом надійшли ще листи від Куп’янської РВА про те, що з території району дві родини виїхали на Тернопільщину, але хотіли б повернутися в Харківську область. А через деякий час було евакуйовано ще один дитячий будинок сімейного типу.

 

У Зміївській міській раді було створено робочу групу, підготовлено нормативну базу. 

 

Разом з тим Кабінет Міністрів України ще 7 березня 2025 року прийняв постанову №284 щодо забезпечення житлом дитячих будинків сімейного типу, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На виконання цього документа Зміївська громада отримала субвенцію з державного бюджету на придбання чотирьох будинків для ДБСТ. Станом на кінець жовтня три вже придбано, по четвертому триває підготовча робота.

 

Всі будинки купуються у власність громади та передаються родинам у довгострокове користування.

 

Крім того, у 2024 році у Змієві Фундацією Олени Зеленської було зведено дім по проєкту «Адреса дитинства». Це — проєкт будівництва житла для великих прийомних родин та дитячих будинків сімейного типу, які втратили свої домівки через війну. Тож іще торік у Змієві оселилася родина Ватащуків, яка виховувала на той час вісьмох дітей — перша із Куп'янська.

 

Так Зміївська громада дає прихисток великим сім’ям, які тікають від війни. Всі сподіваються, що на новому місці вони оселяться надовго.

 

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.

 

 

Соціальні мережі
Google LogoДодати Gromada як бажане джерело в Google
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз

Ми ї̶м̶о̶ використовуємо деякі кукі, детальніше у Політиці сайту