До Зміївської громади переїжджають великі родини з Куп’янщини, що змушені тікати від війни

У родині Богачових сьогодні виховується 9 дітей, з них 8 — прийомних. І є ще старший син Дмитро. Йому 22 роки, але чоловік поки що теж живе з батьками, бо навчається. А наймолодшій дівчинці — всього лише 1 рік і 3 місяці.

Наталія згадує, що коли їй було 17 років та вона навчалася в коледжі у Куп’янську, ходила з іншими дівчатами у місцевий інтернат, — вони концерти маленьким діткам влаштовували. Малята «обирали» собі мам зі студенток. Уже тоді вона вирішила, що обов’язково колись візьме дитину з інтернату. А ще хотіла мати двійнят чи близнюків.

Через багато років обидва бажання жінки здійснилися — і двійнята є (Вероніка та Славік, які увійшли в цю родину ще у 2015 році), і прийомні діточки (хоч і не з інтернату, але які опинилися в дуже складних життєвих обставинах). А головне — люблячий чоловік, який підтримує свою дружину у всьому.

Богачови жили в селі Грушівка — це 10 кілометрів від Куп’янська. Його окупували росіяни в 2022 році дуже швидко.

«Окупація — це було страшно, — говорить Олександр. — Хоча ми бачили, як підтягуються війська до кордону, балачки були, та й війна була зовсім поряд — на Донбасі. Але ми не вірили, що таке може статися і з нами».

Родину (а тоді вона складалася з батьків, двох своїх та трьох прийомних дітей) врятувало те, що це було село, і були запаси, і було господарство — індики та бройлери. Бо в магазинах уже нічого не залишилося. Як з приходом «руського миру» не стало світла, зв’язку та багато чого іншого.

Згадують, що мобільний зв’язок в селі зник на третій день окупації. Одне з небагатьох місць, де «ловило» — була ферма в селі Новомиколаївка, що за 20 кілометрів від Грушівки. Сама ферма була на узвишші, ще й біля корівників лежав спресований навоз. Фактично це було єдине місце, де ловив сякий-такий зв’язок, і люди приїжджали з усіх навколишніх сіл.

А подзвонити потрібно було, щоб попередити кураторів з області: в родині все нормально.

Виїхати можна було — в третю країну і тільки через російський кордон, але Наталія та Олександр не стали ризикувати «статусними», тобто прийомними дітьми. Бо були випадки, коли таких дітей «відбирали» та відправляли в Росію.

Наталія та Олександр розповідають, що окупанти звірств, як у Бучі чи в Ізюмі, не чинили, але все одно поводилися як справжні бандюки. Та й поплічників серед місцевих у них було вдосталь. Одразу на блокпостах з’явилися списки «неблагонадійних», документи у всіх перевіряли, шукали учасників АТО.

Важко було з грішми. На картковий рахунок приходили «дитячі», але зняти їх можливо було або в Куп’янську, або в Сватовому. За «обналічку» ділки брали 30 відсотків від суми. І жодні сльози, жодні документи на «мінял» не діяли.

А за хвилину розмови по інтернету в бабусь «брали» 100 гривень.

Ближче до 1 вересня місцеві освітяни, що перейшли на бік ворога, почали лякати родину тим, що відберуть дітей, якщо ті не підуть у «російську» школу. А вчителі – колаборанти, які погодилися навчати дітей за «новою» програмою, знайшлися.

«Ведіть, і все, бо у вас будуть проблеми!» — згадує Олександр слова сусідки, яка теж погодилася працювати на росіян.

Діти сходили в школу тільки раз — 6 вересня, а як поверталися додому, то побачили, що до школи під’їхали дядьки на солідних авто. Коли ті поїхали, вчительки вийшли — і плачуть.

«Через два дні наші прийшли, ото вони й плакали», — веде мову далі Олександр.

Збройні сили України почали підходити до Куп'янська саме 8 вересня 2022 року, а російські війська з міста, відповідно, виходити. Кажуть, вони не просто йшли, а тікали, гублячи капці, вкладаючись насипом у ГАЗони і КАМАЗи.

Деокупація Харківщини у вересні 2022 року Силами оборони України відбулася дуже швидко. Це неабияк надихнуло місцевих жителів, які повірили, що всі жахіття окупації та обстрілів уже позаду.

Одразу Богачовим куратори з Управління у справах молоді та спорту Харківської облдержадміністрації запропонували виїхати, але «хто ж кине свій будинок!» Тим більше, збудований дбайливими руками батька Наталії та облаштований Олександром уже для своєї — великої прийомної сім’ї.

Посадили город, сподівалися жити в Грушівці ще довго та щасливо. Але не так сталося як гадалося.

У лютому 2024 року кураторка з обласного управління Марина Баркова таки вмовила родину Богачових виїхати з Куп’янщини, бо ситуація залишалася нестабільною. Були явні ознаки, що ворог знову посуне на Харків, що і сталося вже у травні того ж року. 

Спочатку Наталія, Олександр та діти покочували по Харкову, по знімних квартирах та приватному будинку. Це, насправді, було і дорого, і незручно. Тому Наталія звернулася до Марини Корчагіної — начальниці служби у справах дітей Зміївської міської ради, з якою вони були знайомі ще до повномасштабної війни. Та, у свою чергу, обговорила це питання з першим заступником міського голови Тетяною Тімофєєвою.

Було ухвалене рішення — запросити прийомну (на той момент) сім’ю Богачових у Зміїв. Їм надали для проживання будинок, придбаний міськрадою ще у 2018 році для іншої великої родини — ДБСТ Ірини Молчанової. Пані Ірина з дітьми з початком повномасштабного вторгнення виїхала закордон, тому дім пустував і сумував без дитячого гомону.

Переїхали, знову посадили город...

«Синеньки та помідори взагалі шикарні були цього року», — усміхаючись, розповідає Олександр.

Зі свого обійстя на Куп’янщині родина вивезла деякі  меблі, а в Змієві благодійники передали їм холодильник, пралку, ноутбуки для навчання дітей.

Везли вони з Грушівки також і саджанці — сортову полуницю, малину різних сортів та кольорів, квіти… Наталія шкодує за черешнею та за ірисами, що залишилися вдома, але все ж не забереш.

І ось їм так сподобалося в Зміївській громаді, що вони з радістю пристали на пропозицію — купити для їхньої родини великий будинок, та з городом.

«Мені потрібна земля, — кажу. А Марина Василівна (Корчагіна — Ред.) дивується. Всім людям дім потрібен, а мені — ділянка», — сміється Наталія.

До речі, саме в Змієві родина Богачових зросла удвічі: вони прийняли на виховання п’ять діточок та набули статусу дитячого будинку сімейного типу.

Двоє старших — двійнята Вероніка і Славік — навчаються на другому курсі в Каразінському університеті та є головними помічниками мамі й татові у вихованні молодших. Вероніка в майбутньому буде фахівчинею з харчових технологій, тож уже навчає маму, як правильно готувати.

14-річні Ніка і Маша — у 9-му класі. Навколо молодших (1 рік і 3 місяці, 3 роки, 6, 9 і 10 років) крутиться вся родина: школа, садочок, репетитори, психологи… Сумувати ніколи.

Зараз сім’я — знову на валізах. Речі складають у коробки, квіти й полуницю — в горщики. Чекають, поки докуплять у новий будинок ліжка та інші потрібні речі.

Про те, що Богачови повернуться на батьківщину, віриться мало, бо прильоти постійні, багато людей повиїжджало.  Війна…

Як розповіла Марина Корчагіна, Зміївська міська рада цьогоріч отримала лист від Куп’янської районної військової адміністрації про те, що на території нашої громади вже певний час проживає родина з Куп’янського району. В листі також була пропозиція придбати для неї житло.

Міська рада помоніторила ситуацію з великими будинками в громаді та дійшла висновку, що така можливість є.

Мова спочатку йшла про купівлю одного будинку. Але після чергової наради в Харківській обласній військовій адміністрації, де йшлося, зокрема, і про необхідність забезпечити родини, що евакуюють з Куп’янщини, житлом, Зміївський міський голова Павло Голодніков ухвалив рішення: ризикнути. Адже стан справ показав, що Зміївська громада може більше. 

Згодом надійшли ще листи від Куп’янської РВА про те, що з території району дві родини виїхали на Тернопільщину, але хотіли б повернутися в Харківську область. А через деякий час було евакуйовано ще один дитячий будинок сімейного типу.

У Зміївській міській раді було створено робочу групу, підготовлено нормативну базу. 

Разом з тим Кабінет Міністрів України ще 7 березня 2025 року прийняв постанову №284 щодо забезпечення житлом дитячих будинків сімейного типу, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На виконання цього документа Зміївська громада отримала субвенцію з державного бюджету на придбання чотирьох будинків для ДБСТ. Станом на кінець жовтня три вже придбано, по четвертому триває підготовча робота.

Всі будинки купуються у власність громади та передаються родинам у довгострокове користування.

Крім того, у 2024 році у Змієві Фундацією Олени Зеленської було зведено дім по проєкту «Адреса дитинства». Це — проєкт будівництва житла для великих прийомних родин та дитячих будинків сімейного типу, які втратили свої домівки через війну. Тож іще торік у Змієві оселилася родина Ватащуків, яка виховувала на той час вісьмох дітей — перша із Куп'янська.

Так Зміївська громада дає прихисток великим сім’ям, які тікають від війни. Всі сподіваються, що на новому місці вони оселяться надовго.

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.