Пам’яті Директора

Вісті Зміївщини 08.03.2021 у 06:01 276

8 березня 2014 року не стало Федора Івановича Заровного — Почесного громадянина Зміївського району, багаторічного директора Зміївських першої та другої шкіл. У січні цього року зміївчани згадували про нього у зв’язку зі 100-річчям від дня народження Директора

Пам’яті Директора

Він був і моїм директором також — у 1980 році, коли я пішла «перший разу у перший клас», Федір Іванович очолював колектив Зміївської другої школи. Високий, сивочолий, статний, він вирізнявся природньою інтелігентністю. Його поважали всі — від круглого відмінника, претендента на золоту медаль, до найбешкетнішого ракла. А ще — у нього закохувалися всі дівчата і брали приклад юнаки.

Потім ми навчалися з його онукою Наталею Большаковою на фізматі в Харківському педуніверситеті. Часто велика кампанія студентів гостювала у домі Заровних-Большакових. І спілкувалися ми з Федором Івановичем уже трохи в іншому статусі. Досі пам’ятаю його відкриту посмішку, густий, гарно поставлений викладацький голос. І попри свій поважний вік (а на час нашого вступу до вишу він уже підходив до свого 70-річчя) — він завжди брав участь у студентських вечірках.

«Ми всі — учні Федора Івановича Заровного», — так сказала якось директор Зміївського ліцею №1 Лідія Іванівна Дударєва.

А й дійсно, мало в Змієві є родин, в сімейному архіві яких не зберігалося б «випускне» фото з цим директором на чолі. Адже на освітянській ниві пропрацював Федір Заровний 46 років, з них 26 — директорствував.

Але спочатку мова про учительство не йшла.

Федір Заровний народився 6 лютого 1921 року в селі Краснознаменка на Полтавщині. Навчався в місцевій середній школі, потім вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, де встиг 2 роки провчитися на геодезичному факультеті. На початку буремного 1941 року разом з однокурсниками був направлений на будівництво військового аеродрому у Львівську область, де і зустрів війну. Юнак з такими як він сам студентами отримав наказ евакуюватися на Схід, у Харківську область. Вони пройшли пішки близько 300 кілометрів — аж до Дніпропетровщини, а потім добиралися потягом. Не пробувши вдома й кількох днів, Федір пішов до військкомату.

Під час Другої світової Ф.Заровний захищав небо над столицею СРСР — Москвою, командуючи взводом аеростатів повітряного загородження. Набирався військового досвіду, зазнав контузії, став інвалідом війни. З фронту повернувся з численними бойовими нагородами, серед яких — Вітчизняної війни ІІ ст.

Згодом до нього додалися ордени Трудового Червоного Прапора і Богдана Хмельницького ІІІ ст. А в 2012 році Федору Івановичу Заровному було присвоєно звання «Почесний громадянин Зміївського району».

Ми знаємо Федора Івановича Заровного як учасника історичного Параду Перемоги 24 червня 1945 року на Красній площі в Москві. Але заради правди треба сказати, що він не крокував площею, а турбувався про безпеку цього параду, несучи службу у військах повітряної оборони. Але це жодним чином не применшує його заслуги, а, як на мене, навіть прибільшує.

Після війни Федір Іванович деякий час залишався у Московській області, завідував технічною лабораторією Ногінського машинобудівного заводу. Та все ж він вирішив обрати для себе нелегкий шлях учителя і вступив до педагогічного.

Як говорила колись його донька, теж учителька з багаторічним стажем, Ніна Федорівна Большакова, його навіть запрошували викладачем до тамтешнього військового училища. Та він повернувся на батьківщину.

Фактично педагогічний стаж Федора Івановича розпочався 1945 року — зі вступом до інституту. А заклад освіти уперше він очолив у серпні 1949 року. У ті часи фронтовиків часто ставили на керівні посади в освітніх закладах.

Спочатку він — директор Пролетарської семирічної школи (нині — Височинівська філія Зміївського ліцею №1), потім — Зміївського дитячого будинку, Краснополянської семирічки. Чотири роки (1955-1959) він працював інспектором шкіл Зміївського району, потім протягом п'яти років очолював Зміївську першу.

Найбільший проміжок часу, найбільший пласт життя відданий Зміївській другій — її він очолював протягом 17 років! Узагалі з цією школою його пов'язує багато особистого. Тут довгий час працювала вчителем фізики, а згодом і завучем його донька Ніна Федорівна Большакова, тут розпочався нелегкий трудовий шлях його онуки Наталії.

«Ооо, Заровному б сто років було, — почала моя мама, Раїса Андріївна Тимченко обговорювати другий номер «Вістей», де ми опублікували визначні для громад дати. — А він же мене з заводу в школу переманив…»

Не вступивши одразу до інституту, Рая Рожина пішла працювати на машзавод учнем токаря. Через кілька місяців Федір Іванович активну випускницю Зміївської другої школи переманив у тодішнього директора ЗМЗ Юхима Семеновича Гельфанда.

Три роки вона працювала піонервожатою — у школі та на «Білому озері», а потім повернулася на завод: не схотіла пов’язувати своє життя з педагогікою. Але до сьогодні з теплотою згадує «піонерського директора» (так «за лаштунками» називали Федора Заровного через те, що він завжди підтримував молодих і завзятих, і дуже їм довіряв). Піонервожаті замінювали вчителів на уроках, а до директора ходили тільки за порадою.

Пригадався їй такий факт: якось з райвно прийшла директива — відправити «хорошу дівчинку» в «Артек». А тоді це було почесно, але й доволі проблематично, бо, хоч путівка й була безкоштовною, але батьки мали знайти кошти, щоб відвезти-привезти, та й на інше. І дівчинка, яку визначили як «хорошу», поїхати не змогла. Тож, щоб путівка не пропала, комсорг школи разом із піонервожатими самі знайшли їй заміну.

Ви можете уявити це, навіть у наш час? Або — тим більше у ті часи! А тоді це стало можливо, і директор навіть не посварив молодіжний актив за «самоуправство».

Федір Іванович Заровний навчав навчати, бути вчителем.

«Навіть якщо я вас буду сварити, ви в одне вухо впустіть, трохи в голові потримайте — і випустіть. Інакше вас не вистачить», — научав він своїх колег, які тільки-но після інституту чи училища приходили працювати до школи.

А тітку мою — Любов Андріївну Радченко, яка працювала під керівництвом Заровного в другій школі впродовж 1972-1981 років — той називав «ходоком» — вони разом ходили на роботу через міст. Ця його звичка потім втілилася у чотири рядки вірша:

Ця картина всім знайома

І знайомий її зміст:

Федір Іванович Заровний

Чимчикує через міст.

Остаточно Заровний вийшов на заслужений відпочинок 1991 року. Останні 10 він викладав фізику в Задонецькій школі. А пішов з життя 8 березня 2014-го, у віці 93-х років, встигнувши в стінах рідної школи відзначити свій 90-річний ювілей.

Заглавне фото  — саме з тієї події. Федору Івановичу — 90, а мені, його учениці,  — всього 38.

Його часто називали «учитель учителів». Серед його випускників є й сьогоднішні директори шкіл і педагоги старшого покоління. Його учні — це інженери й аграрії, вчителі та лікарі, депутати і просто — гарні чесні люди.

Крім того, Федір Іванович є засновником, а радше — продовжувачем учительської династії. Його рідний дядько працював викладачем Гадяцького педагогічного училища і мав на Федора неабиякий вплив. У Підмосков'ї вчителювали дві племінниці дружини Федора Івановича, а сама Фаїна Семенівна довгий час працювала в школі лаборантом.

Обидві доньки — Ніна і Людмила — також обрали для себе професію вчителя фізики, як і батько. Онука Наталія багато років викладає математику в одній з київських шкіл.

Я дуже вдячна долі за те, що вона подарувала мені можливість бути знайомою з цією людиною, Учителем і Директором з великої літери. Можливість спілкуватися з чоловіком, який мав внутрішній стрижень, мав гідність. Навіть просто в спілкуванні він нас навчав любити життя, поважати одне одного.

Федір Іванович Заровний був непересічною особистістю. І це велике щастя, що ми могли бути дотичними до цієї людини.

Тетяна Логвіна.

Використані матеріали «Вісті Зміївщини» за 2011 рік, книги М.Саяного «Твоя гордість, Зміївщино».

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини