Коли мама — письменниця

14.09.2020 у 09:32 382

 

Твір маленької доньки Аліни Чернухи приніс мамі перемогу  у всеукраїнському конкурсі «Мама року» від «Єва»

 

Коли мама — письменниця

Колишніх співробітників «Вістей Зміївщини», хочу вам сказати, майже не буває))) Через нашу місцеву «журналістську кузню кадрів» пройшло чимало різних людей,  у тому числі колишніми співробітниками нашої газети є й сьогоднішні зміївські журналісти. Багато чому навчився, думаю, в нашій газеті нинішній редактор «Зміївського кур’єру» Олександр Сумець, ми всі добре знаємо нашу колишню співробітницю, а сьогодні — талановиту журналістку та телеведучу «25 каналу» Таню Бабич та багатьох-багатьох  інших колег і колежанок. Десятки творчих людей, отримавши певні навички та робочий і життєвий досвід у «Вістях», пішли далі своїми дорогами, кожен своєю. Однак і творчу стежку покидають не всі.

Серед без перебільшення дуже талановитих митців, знайомством та співпрацею з якими пишаємось, з упевненістю можу відмітити нашу колишню землячку, колишню співробітницю «Вістей» Аліну Чернуху — поетесу та письменницю, професійного мовника і просто — цікаву людину. Вона — пише, редагує, викладає. Мало того, віртуозно володіти словом спробувала вже і її донька Карина. І нещодавно в стрічці Фейсбуку промайнула новина  про чергову нагороду Аліни, яку вона, запевняє,  отримала в першу чергу саме завдяки талантові дочки.  Тож є якраз чудовий привід знов нагадати про творчі здобутки Аліни Чернухи та розповісти про її мрії.  

- У стрічці Фейсбуку днями промайнула новина, що ти отримала  премію «Мама року»  від мережі магазинів «Єва» у номінації «Натхнення» — ця акція була широко прорекламована в інтернеті.  Шостий рік поспіль в рамках проєкту «Мама року»  лінія магазинів EVA закликає всіх українців поділитися історією щасливого материнства, героїнею якої може бути будь-яка мама, бабуся, знайома або навіть ви самі.

З інтернету можна дізнатись, що протягом лютого-червня, за час, поки тривав відбір цього року, учасники поділилися майже 800 зворушливими історіями про своїх мам, дружин і бабусь, які вразили відвідувачів сайту і експертів конкурсу. До складу кваліфікованого журі «Мама року-2020» увійшли коуч Лілія Білоусова, громадський діяч Ярослава Гресь, психолог Любов Лоріашвілі, блогер Олена Мандзюк, співачка Наталка Карпа та директор з маркетингу Лінії магазинів EVA Анна Гришина. Усі вони зізналися, що отримали дуже багато приємних емоцій від читання заявок і співпереживали кожній героїні.

Конкурс був дуже непростим для учасників. Але, таким чином, переможницею шостої щорічної премії «Мама року» в номінації «Натхнення» за версією експертів таки стала Аліна Чернуха з історією «Бути усміхненої мамою — запорука щастя». Тож що це за нагорода?  А також яким нагородам ти радієш найбільше і чому?

- Цей щорічний конкурс проводиться мережею магазинів «Єва» у кілька етапів. Цьогоріч на конкурс було подано вісімсот заявок з усієї України, а переможниць — усього сім. Серед них була і я. Моя донька Карина розповіла про мене усій країні. Вона написала про мене дуже проникливі речі…  Тож, я думаю, її історія про мене й привела нас до перемоги. Однак водночас я думаю,  що всі мої найкращі перемоги ще попереду, але, безумовно,  радію здобуткам у творчій сфері. Тому щорічна нагорода «Мама року» була дуже неочікуваною й насправді приємною. Переможниць від Харківської області було дві. Для нас підготували багато сюрпризів, які я не забуду ніколи — це був цілий день перевтілень, відпочинку й незабутнього часу для нас із дочкою. Але найбільше, чим я пишаюся, це мої діти, хоч інколи і сварюся на них… Усі мами мене зрозуміють… Думаю, для жінки це — найбільше щастя, і, знаєте, я б залюбки хотіла мати ще дітей…

- А я знаю тебе, Аліно, в першу чергу, як колишню співробітницю, але ж після роботи в редакції ти вже працювала і в інших місцях? Крім того, я знаю, що ти точно не покинула перо — пишеш вірші, прозу… Розкажи, будь ласка, трохи про себе — про освіту, роботу, особисте життя.  

- Я народилася й виросла у селищі Слобожанському на Харківщині. Після закінчення школи вступила до Національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди на факультет української мови й літератури. Після закінчення вузу майже рік працювала у районній газеті «Вісті Зміївщини» на посаді коректора-кореспондента. А далі доля пов’язала мене із містом Харковом на довгі 13 років. Увесь цей час я працювала у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого у редакції газети «Vivat lex!» на посаді заступника головного редактора, а також поєднувала роботу в редакції з викладанням у тому ж навчальному закладі. В університеті вела Літературну студію, студію журналістики й була організатором та керівником сертифікаційної програми «Art-право», що успішно проіснувала два роки. Маю двох прекрасних дітей і чудову родину.

- Що взагалі вважаєш найбільшим досягненням в житті і чого б ще хотіла?  

- Говорити про досягнення досить складно, бо у кожного з нас до цього своє ставлення. Думаю, навіть упевнена, що найбільших досягнень не буває… Усе наше життя складається з маленьких перемог над собою. Якщо тобі хочеться плакати, а ти посміхаєшся, - то це вже досягнення. Або коли хочеться поспати, а ти переміг себе й написав чудову казку. Чи, може, запевнив себе, що більше ніколи не покохаєш, не зустрінеш того, хто розчулить серце, і от ти знову любиш усією душею… У кожного з нас свої досягнення… Але, якщо говорити конкретно про роботу, то я пишаюся творчою сертифікаційною програмою, яку я вела в юридичному університеті, де, здавалося б, є місце лише для правничих наук… Крім того, радію, що тривалий час вела Літературну студію, там же й надихала на творчість молодих людей, серед яких є ті, хто вже встиг пов’язати своє життя із творчістю та письменством. Провела безліч конкурсів для молоді й хотіла б займатися цим надалі. Сказати чесно, є багато задумів, але звикла говорити про це, коли задуми вже втіляться в життя…

- Епізод із життя, коли ти працювала у «Вістях» — як вплинуло, чому навчилася?

- У «Вістях» я навчилася редагувати статті. Скажу чесно, це на перший погляд просто, але ж - ні… Пам’ятаю, як Лілія Борисівна Шамрай (головний редактор газети на той час) постійно знаходила помилки після мене й робила зауваження… А мені ж здавалося, що на шпальтах усе чисто… Тож після цього я ретельніше навчилася вичитувати матеріали… А ще, мабуть, зрозуміла, що хочеться рухатися далі,  що «моя робота» ще десь чекає на мене…

- Яка ж робота найбільше до душі?

- Обожнюю працювати над творчим доробком. Я люблю тишу, люблю, коли на столі ноутбук, кава і мої думки… Так було тривалий час, і так народжувалися мої оповідання та казки для дітей.

- Скільки творів загалом вийшло з-під пера?

- Я точно не знаю, ніколи не рахувала. Віршів близько ста, а може, й на порядок більше… Оповідання, казки, роман, пісні… Думаю, досить багато. Дуже хочу видати книжку для дітей. Це — моя мрія. Бо зараз маю лише друковану поезію.

- З чого ти розпочинала писати і чому взагалі почала?

- Спочатку писала вірші. Перші спроби були ще в дитинстві, школі, а вже коли вступила до університету, то почала писати українською і більш професійно. А сталося так після знайомства із чудовим поетом — Віктором Бойком. Я вчилася у нього писати, висловлювати думки. Він давав нам, молодим поетам, читати різноманітні книги, ми брали участь у різноманітних фестивалях, семінарах, читали свої твори на людях… І так усе закрутилося! Аж до того, що мене прийняли до Національної спілки письменників України. Я видала 4 поетичні збірки. А вже після народження доньки захотілося спробувати прозу. Почала писати казки для дітей. А згодом спробувала писати оповідання, а потім — роман. На мій погляд, прозу писати цікавіше, цей процес більш захопливий…

- Про що ніколи б не написала?  А про що мрієш?

- Ніколи не написала б про політику, війну, насилля… Мрію писати романи із цікавим жвавим сюжетом. Можливо, фантастичні твори.

- Чи є однодумці, та кумири — класики? Сучасні автори подобаються?

- Насправді  однодумців знайти складно. Люблю бути наодинці із сама собою. Читати, вважаю, потрібно. Без читання книжку не напишеш. І причому читати потрібно все, тільки тоді зрозумієш, що хороше, а що не дуже… На сьогодні люблю читати Люко Дашвар, улюблена книга «На запах м’яса».

- Що надихає?

- Як би банально це не звучало, але надихає життя… Причому разом із усіма складнощами й радощами. Любов, діти, сонце… А ще, певно, натхнення приходить у дуже несподівані хвилини… І зараз я уже розумію, що його інколи треба не чекати, бо, якщо це робота, то її потрібно робити щодня, а не раз у 5 років.

- Чи читаєш своїм дітям книжки, свої твори?

- Інколи читаю, але не так часто, як хотілося б. Коли донька була маленькою, то перед сном ми любили разом складати історії. Інколи це навіть було базою для моїх майбутніх творів. Коли ж діти бачать книжку, то деяких це дещо насторожує. І це стосується мого сина:  мовляв, знову будуть чомусь навчати…  А от коли все відбувається невимушено, то діти залюбки слухають й інколи самі вигадують історії.

- Чи має схожий талант дочка? Якісь талановиті учні — вдалося роздивитися в дитині сяйво?

- Коли доньці було рочків 5, вона дуже любила вигадувати… Пізніше пробувала писати, у неї виходило досить непогано. Але, скажу чесно, з появою телефону всі творчі моменти почали розсіюватися… На жаль, для сьогоднішніх дітей телефон має дуже велике значення,  і батькам стає дедалі важче контролювати малечу. Але не слід забувати, що тільки ми вирішуємо, якими хочемо бачити своїх дітей. Наприклад, у ліцеї, де я зараз працюю, я веду літературну студію й студію журналістики. Я з упевненістю можу сказати, що талановитих дітей багато, і в кожному є сяйво - його тільки треба розгледіти.

- Зараз ти працюєш як викладач української мови. Що така талановита людина, митець,  може цікавого дати вихованцям і що хотілося б? Чому хочеться навчити?

- Насправді  вчителювати я почала досить пізно. І, чесно кажучи, маю малий досвід роботи в школі. Я не зовсім схожа на вчителя. Я — інша. Я не звикла працювати за планом, і це дуже бентежить мене. Ловлю себе на думці, що треба бути вимогливішою, треба розуміти деталі процесу й бездоганно володіти матеріалом… А я люблю просто пізнавати людей, дітей — зокрема… На мій погляд, головне дитину навчити не певним правилам, а добру й порозумінню із самим собою, оточуючими, щоб дитина, коли виросте, згадувала школу із посмішкою, із добрим порухом у серці…

- Які якості ти цінуєш в сучасних дітях?  Чим вони прекрасні та відрізняються, наприклад, від твого покоління?

- Сучасні діти більш схожі на дорослих людей. Вони люблять занурюватися у дорослі справи, слухати їхні розмови, обговорювати недитячі речі, грати у дорослі справи. Сучасні діти ерудовані, вони володіють інформацією. Звісно, що наше покоління зростало по-іншому, ми цінували книги. Чесно сказати, на сьогодні читання стає для сучасних дітей проблемою… Але сьогоднішні діти прекрасні, як би там не було. Вони знають, чого хочуть, вони впевнені у собі, їм є, що сказати…

Наостанок  хочу подякувати своїм колишнім колегам за можливість висловитися та проявити себе на сторінках «Вістей». Я всіх пам’ятаю і всім зичу міцного здоров’я… А всім читачам хочу сказати, щоб вони любили своїх дітей, хоч інколи вони бувають і неслухняними. Це нормально, це — їхнє становлення, їхній розвиток… Читайте книжки… Це надихає на роздуми. Залишайте час для себе. Інколи треба бути наодинці із самим собою, щоб зрозуміти, чого хочеш насправді. Не будьте там, де вас ображають, і не ображайте самі. Хочеться сказати іще багато чого, причому, знаєте, нагороди, премії — не головне. Хоча, звісно, вони й гріють душу…  Та найбільше щастя, можливо, найбільше досягнення для людини, - це полюбити своє життя, не жалітися, а жити повноцінно, радісно й натхненно, хоч як би важко не було. Тож нехай із вами поруч будуть кохані люди, любов у серці й тепло в душі. Щасти вам…

Тетяна Бєлявцева.

 

 

Поезія від Аліни

 

***

Біжить пісок. Біжить вода.

Хвилин напружена хода.

 І поворот, і німота —

біжить пісок, біжить вода...

І нас несуть піщані дні,

піщаний рух, піщані сни,

піщаний берег далини –

та ми — пісок на чужині.

***

Ви пригощайтесь:

яблука і груші...

Ще є цукерки.

Ні? Потрібні душі?

Я віддала свою на віки вічні.

За ті ж цукерки й груші новорічні.

***

З тріском яблука переспілі,

умираючи, котяться вниз.

Я пірнаю у люті хвилі

недоречних, можливо, сліз.

Я багато чого не знаю; гірко

 там, де вже знають все,

Мої яблука не вмирають,

Я їм  вчасно мию лице.

 

 

З того самого  твору Карини про матусю

…Мені хочеться розповісти про свою маму усьому світові. Вона пише найкращі казки та оповідання для дітей. В її історіях добро завжди перемагає зло. Казки вчать думати, любити одне одного, не кидати в біді й бути щасливою людиною просто від того, що живеш на світі. Мою маму, безумовно, надихаємо ми, її діти. А ще вона має жагу до життя й на все намагається дивитися з посмішкою. Минають турботи, розчарування, помилки, прорахунки, а любов не минає ніколи.

 

…Моя мама — письменниця. Вона завжди підтримує різноманітні творчі заходи для дітей. У ліцеї, де вона працює, мама створила Літературну студію, де навчає дітей писати вірші, казки, оповідання. Біля неї завжди є малеча, з якою мама ділиться своїми ідеями, розповідає їм різноманітні історії та читає свої вірші. Так, вона проводить для дітей різноманітні конкурси, де діти змагаються за звання кращого юного письменника. Це допомагає їм реалізовуватися, бути незвичайними та впевненими. Мама підтримує різні соціальні заходи. Відвідує разом із колегами дитячі будинки. Дарує діткам частку тепла й обов’язково - свої вірші. Наша мама надихає і нас на різні творчі ідеї. Завдяки їй я малюю маслом, пишу казки. Я не боюся висловлювати свою думку, не боюся бути творчою. Важливо завжди думати про хороше, у будь-якій ситуації залишатися людиною, саме цьому нас вчить наша улюблена мама.


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини