Щоб відповісти на це питання, нам необхідно переміститися у ХVIII-ХІХ століття, в ті часи, про які ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Сьогодні, завдяки розсекреченим архівам України, завдяки вільному доступу до паперових та електронних баз бібліотек та архівів, працівники Зміївського краєзнавчого музею мають змогу по крупинах збирати нашу давню історію, сплітаючи її воєдино на благо нашої рідної Зміївщини.

Частина 1. 

Тож, хто такі Смірнітські?

У Метричних книгах м. Змієва та с. Гуляй Поле за кінець ХVIII - поч. ХІХ ст. носії цього прізвища пишуться як Смірніцькі, і сьогодні невідомо, коли і з яких обставин вони стали писатися Смірнітські. 

Родовід цієї сім'ї на Зміївщині розпочинається із Сави Федоровича Смірніцького, який народився 12.01.1741 року. Місце народження невідоме, але є точні відомості, що він — виходець із шляхетства Зміївського повіту. Більш за все, це село Гуляй Поле (за часів радянської влади — с. Рябухіне Нововодолазького району, якому у 2019 році було повернуто історичну назву). Де проживав і чим займався Сава Федорович сорок років, невідомо з причини відсутності архівних джерел. Саме у цей період від першої дружини у нього народилося три сини: Олексій, Федір та Микола. Є припущення, що їх місце народження — село Гуляй Поле Зміївського повіту.

У 1781 році в чині поручика вступає до Виборзького полку, а через два роки вибуває в камердинери Катерини ІІ у Петербург. Службу ніс при Ермітажі імператриці. 

Помер Сава Федорович 6 березня 1787 року в Санкт-Петербурзі. Похований на Смоленському кладовищі.

Сава Смірніцький був одружений двічі. Друга дружина Сави — Марія Петрівна (1755-1828) служила у Катерини ІІ покоївкою (камермедхен).

Олексій Савич Смірніцький народився у 1767 році. 1783 року вступає до інженерного шляхетного корпусу сержантом. В 1790-1791 роках брав участь у битві в Керченській протоці, біля Гаджібея (зараз Коцюбіїв, Україна) та мису Каліакра (тепер знаходиться в Болгарії). У 1792-1793 роках служив у Севастопольському порту, а в 1798 році переведений на Балтійський флот. 1807-1808 роки — командувач Кронштадтським укріпленням. 

У 1810 році присвоєне звання капітана І рангу і призначено командуючим 4-ю морською Артилерійською бригадою. 13 вересня 1821 року йому присвоєно звання генерал-майора, а в 1826 – звання генерал-цейхмейстер флоту. В цьому ж році його було нагороджено орденом Св. Георгія IV ст. В грудні 1830 року присвоєне звання генерал-лейтенанта, а 1837 року його було нагороджено орденом Св. Володимира ІІ ст.

 У Олексія Савича і його дружини Ірини Йосипівни (1791-1878), дочки придворного каллермейстра двора її величності (був відповідальний за винні запаси палацу), було три сини: Микола, Андрій та Олександр. 

Помер Олексій Савич 1840 року.

Федір Савич Смірніцький. Про нього, на жаль, нічого встановити не вдалося.

Микола Савич Смірніцький народився 1775 року. Місце народження невідоме, але є припущення, що він, як і його батько та брати, народився в с. Гуляй Поле Зміївського повіту. Як і більшість дітей із заможних поміщицьких сімей, отримав чудову домашню освіту, а далі — військова кар’єра.

1794 року закінчує 2-й артилерійський кадетський корпус в Санкт-Петербурзі в званні штик-юнкера. 1796 року отримує звання підпоручика, а вже через рік — поручика. За зразкове виконання бойових завдань, поручик лейб-гвардії Кінно-артилерійської роти Микола Смірніцький, 1805 року отримує звання штабс-капітана, 1806 — капітана, а через рік — майора. 

Брав участь у багатьох битвах, які розв’язувала Російська імперія, в тому числі й у війні зі Швецією. Ця війна закінчилась поразкою шведської армії, і 1809 року російські війська зайняли Південну Фінляндію та Аландські острови. Швеція була змушена підписати Фредріксгамнський мирний договір, відповідно до якого Фінляндія перейшла від Швеції до Росії, увійшовши до складу імперії як Велике князівство Фінляндське. 

21 вересня 1809 року кавалер орденів Св. Володимира ІV ступеня та Св. Анни II ступеня, Микола Савич виходить у відставку в чині майора (Указ Державної Військової Колегії від 4 грудня 1809 року № 47429) і переїздить на батьківщину. 1818 року його обирають предводителем дворянства Зміївського повіту (чин надвірного радника, який відповідав військовому званню – підполковник). На цьому посту він пробув шість років. 

У 1827 році він обирається Харківським губернським предводителем дворянства у тому ж чині. З 1836 року згадується як колезький радник (відповідав армійському званню полковника). В слободі Гуляй Поле на цей час у Смірніцького значиться 800 десятин землі та 150 душ кріпосних селян. 

За законами імперської Росії, особи, які дослужилися до цього чину, отримували право на успадковане дворянство. Тому, згідно з рішенням Харківського Дворянського депутатського зібрання, його було признано в дворянстві і прізвище внесено в 3-ю частину дворянської родословної книги Харківської губернії. Указом Сенату до Департаменту Герольдії від 10 серпня 1850 року за № 6736 рід Смірніцьких був затверджений в дворянському достоїнстві, з перенесенням із третьої частини родословної у другу. 

Помер Микола Савич до 1834 року, так як у Метричній книзі с. Гуляй Поле за цей рік значиться тільки його дружина, поміщиця, колезька радниця Єлизавета Федорівна Смірніцька.

Єлизавета Федорівна, дочка Федора Івановича Квітки (1745-1807), полкового судді Харківського слобідського полку, колезького радника, предводителя дворянства Харківського повіту (1783-1798), є  рідною сестрою Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка. 

Про Єлизавету Смірніцьку є також інформація у Метричній книзі Георгіївської церкви за 1847 рік, де вона значиться як колезька радниця, поміщиця с. Гуляй Поле. В перепису жителів цього села за 1858 рік за Смірніцькою записано 24 дворових людей та 109 селян.

У Миколи Савича та Єлизавети Федорівни було п’ятеро синів: Василь, Володимир, Микола, Дмитро та Петро і три дочки: Катерина, Марія та Єлизавета. Велика родина проживала у Змієві та селі Гуляй Поле.

Про Петра Миколайовича Смірніцького інформації ніякої не знайдено.

Дмитро Миколайович Смірніцький. Народився десь між 1815 і 1820 роками. На жаль Метричних книг Зміївського повіту за ці роки, окрім 1816-го, не знайдено, тому його місце народження — лише припущення. 

В 1837 році закінчує Михайлівську артилерійську академію (колишнє Петербурзьке артилерійське училище), і в 1851 році мав військове звання поручик. Подальша інформація про нього вже пов’язана зі Змієвом, де він значиться як «Мировой посередник 1-го участка». В імперській Росії ця посада (інша назва — мировий суддя) була введена з метою розгляду земельних спорів, які виникали між поміщиками і селянами.

В перепису мешканців села Гуляй Поле за 1858 рік значиться дружина Дмитра Миколайовича — поручниця Анастасія Смірніцька, у якої було 23 дворових робітника та 23 селянина. 

Помер Дмитро Смірніцький близько 1870 року. 

Микола Миколайович Смірніцький народився 19 грудня 1812 року (можливо в с. Гуляй Поле, адже Метрична книга Георгіївської церкви за цей рік не збереглася). Після отримання домашньої освіти йде на військову службу. 1836 року закінчує Михайлівську артилерійську академію (колишнє Артилерійське училище) в Санкт-Петербурзі. Служив у лейб-гвардії 1-ї Артилерійської бригади. Подальшої інформації про службу встановити не вдалося. 

З архівних документів відомо, що Указом Департаменту Герольдії від 3 серпня 1862 року за № 6891 його родина отримала Грамоту на дворянство. Відомо також, що 20 травня 1868 року йому було присвоєне військове звання генерал-майора, а 26.11.1871 року — генерал-лейтенанта. Кавалер орденів Св. Станіслава ІІ та ІІІ ступенів.

У них із дружиною Ольгою Василівною Інсарською було двоє дітей: Микола (народ. 1856 року) та Ольга, 1855 року народження. 

Помер Микола Миколайович 28 грудня1887 року. Місце поховання невідоме.

У Метричній книзі Троїцької церкви м. Змієва за 1831 рік значиться міщанин Іван Зінов’євич Смірніцький та його дружина Мотря Михайлівна, у яких 4 квітня цього року народився син Йосип. За 1847 рік у Метричній книзі цього ж храму значиться ще один їхній син — міщанин Артем Іванович Смірнітський (а не Смірніцький). Але ким вони доводилися родині Миколи Савича, встановити поки що не вдалося через відсутність багатьох метричних книг церков нашого міста. Можливо, Іван Зінов’євич є онуком Федора Савича Смірніцького!

Володимир Миколайович Смірніцький народився 4 вересня 1811 року в селі Гуляй Поле Зміївського повіту (згідно з Метричною книгою Георгіївської церкви за 1811 рік, яка збереглася до наших часів). Служив канцеляристом у Харківському губернському правлінні та Зміївському повітовому суді. Губернський секретар із 7.12.1832 року. 1844 року, за невиконання службових обов’язків, його було звільнено зі служби, після чого він переїздить до Москви.

У лютому 1846 року одружується на Олександрі Григорівні Кардіколовській, дочці штабс-капітана Григорія Олексійовича Кардіколовського. В листопаді цього року в Москві у них народ-жується син Мелентій. В документах про родину Володимира Миколайовича Смірніцького ще значаться його дочки: Олена та Вікторія. 

Також є відомості, що згідно з указом Харківського Депутатського зібрання від 16 червня 1858 року, Володимир Миколайович з дружиною та сином Мелентієм були внесені до списку спадкових дворянських родів Харківської губернії. Подальших відомостей про цю родину встановити не вдалося.

Катерина Миколаївна Смірніцька. Про неї із Метричних книг с. Гуляй Поле стало відомо, що вона була заміжня за капітаном Отто Карловичем Шміттом, командиром 15-ї Кінно-артилерійської роти 2-ї Уланської дивізії. 13 липня 1831 року у них в с. Гуляй Поле народжується дочка Ліза. Окрім Єлизавети, у родині Шміттів було ще п’ятеро дітей: Микола (1830), Олександр (1833), Катерина (1836), Леонід (1838) та Марія (1839).

Єлизавета Миколаївна Смірніцька народилася 29 вересня 1810 року в с. Гуляй Поле. Охрещена в Георгіївській церкві цього села. Хрещеними батьками були: поміщик села Геніївка, капітан Петро Васильович Балавінський та поміщиця с. Гуляй Поле Параска Олександрівна Квітка.

Василь Миколайович Смірніцький народився 29 вересня 1807 року (місце народження невідоме, так як за цей рік метричних книг не збереглося). Охрещений у Предтеченській церкві села Основа Харківського повіту. 1823 року його було зараховано юнкером до Михайлівського Артилерійського училища (Санкт-Петербург), з 1827 року — портупей-юнкер. 1828 року закінчує училище у званні прапорщика. Це училище давало унікальні знання з артилерійської та фортифікаційної справ, алгебри, диференціальних та інтегральних обчислень, механіки, фізики, хімії, мінералогії, історії, географії, з німецької та французької мов.

Із такими знаннями він міг без проблем приступити до військової служби, але Смірніцький залишається навчатися в Артилерійському училищі в чині прапорщика, де закінчує ще два офіцерських класи. Закінчив заклад у званні підпоручика. Таким чином він отримав знання, які надає тільки військова академія, якої в імперській Росії на той час ще не було.

На початку 1830 року Василь Миколайович був зарахований поручиком до 15-ї Кінно-артилерійської роти (пізніше — Кінно-артилерійська легка №17 батарея), яка базувалася на його батьківщині — у Зміївському повіті. Вже через пів року «За отличную, усердную и ревностную службу» він був нагороджений додатковим піврічним жалуванням в розмірі 345 крб.

У 1831 році брав участь у придушенні повстання польського народу проти московського панування. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків. 

Російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Попри запеклий опір повсталих, 8 вересня (27 серпня) 1831 року Варшава змушена була капітулювати. У складі російських військ, з 13 червня по 23 жовтня, у безперервних боях брав участь і наш земляк Василь Смірніцький. Після взяття Варшави рота, якою він командував, отримала наказ виступати до місця дислокації, і вже 23 грудня була на батьківщині.

За ці бої Василь Смірніцький отримав подяку від командування і був нагороджений орденом Св. Анни ІІІ ступеня з бантом.

13 вересня 1832 року, під час огляду Чугуївського гарнізону царем Миколою І, Смірніцькому знову була оголошена подяка від імператора. Його знову було нагороджено піврічним жалуванням, і з листопада було відряджено до генерального штабу 2-го резервного кавалерійського корпусу штаб-офіцером. У 1834 році йому було присвоєно чин штабс-капітана. 

Невдовзі Василь Миколайович одружується на Євдокії Гороховій.

«27 числа штаба 1-го резервного Кавалерийского Корпуса конно-артиллерийской легкой № 17 батареи штабс-капитан Василий Николаев сын Смирнитский с девицею Евдокиею Иакимовою, дочерью Потомственного Почётного гражданина Московского 1-й гильдии купца Иакима Петрова сына Горохова. От роду жениху двадцять семь, а невесте, двадцять один год», — так записано у Метричній книзі Троїцького храму м. Змієва за січень 1835 року. Тут слід звернути увагу на те, що в цій книзі Василь Миколайович записаний вже як «Смірнітський», тобто його родина далі вже писатиметься так.

Одружується на дочці саме того Якима Горохова, який у 1831-1832 роках, коли у Зміївському повіті лютувала страшна епідемія холери, на свої кошти обладнав у Змієві лікарню і майже весь 1831 рік лікував і годував 600 місцевих жителів. Лікарем на той час у Змієві був І.В.Бауер, роботу якого Горохов теж оплачував за свої кошти. Перед цим, 1820 року, Я.П.Горохов виділив значну суму (близько 6000 крб. сріблом) на будівництво соборного Троїцького храму у Змієві.

У Горохова та його дружини Ганни Іванівни, окрім Євдокії, було ще троє дочок: Олена, Олександра (31.10.1825 року народження), Юлія (28.06.1931 року народження) та син Микола. 

До 1822 року Яким Горохов належав до найнижчої із 3-х купецьких гільдій, але раптово піднявся до 1-ї. Багатства досяг завдяки монополії на продаж вина в м. Змієві, де жили і Смірніцькі, та у Зміївському повіті. Продаж вина на той час був дуже вигідним. Ще при царюванні Єлизавети, сенатор граф Петро Шувалов добився значних привілеїв для торговців і виробників вина в Росії. Торгівля вином стала дуже дохідною справою.

Щоб підтримати середній клас, у 1832 році був виданий маніфест «Про почесне громадянство». Старанним людям, не дворянського походження, він давав можливість продемонструвати свої заслуги на соціальному поприщі, не торкаючись інтересів дворянства.

Горохов один із перших скористався ситуацією: він справно сплачував податки, мав на той час Орден Св. Анни ІІІ ступеня з бантом, завжди був платоспроможний, ніколи не мав судимості і часто виступав меценатом у Богоугодних справах. На основі цих заслуг 8 червня 1833 року його було удостоєно званням Спадкового Почесного громадянства Москви, незважаючи на те, що він постійно проживав у Змієві і мав маєтності в с. Максимівка та родинному хуторі Горохів Зміївського повіту.

Про те, що сім’я постійно жила у Змієві, свідчать записи в Метричних книгах того періоду, де заможні зміївчани (міщани, купці, дворяни тощо) постійно беруть хрещеними батьками (восприємниками) для своїх новонароджених дітей Якима Петровича, його дружину Ганну Іванівну та його старших дочок: Євдокію й Олену. Були у родині ще дві менші дочки. Олександра народилася в Змієві 31 жовтня 1825 року, а 28 червня 1831 року у Горохових народжується ще одна донька — Юлія. Охрещена була у Троїцькому храмі м. Змієва, а хрещеними батьками були Ізюмський міщанин Михайло Петрович Горохов (рідний брат Якима) та Харківського 1-ї гільдії купця Кузьми Микитовича Кузіна дружина Катерина Іпатіївна.

Почесне громадянство звільняло Якима Петровича Горохова від військової повинності та подушного податку. Воно також зіграло немаловажну роль в одруженні його доньки Євдокії із дворянином Василем Миколайовичем Смірнітським. 

А тим часом дворянин Смірнітський продовжував служити у війську, і на початку 1836 року «За образцовую, преданную и ревностную службу» був нагороджений Орденом Св. Володимира IV ступеня. 

23 березня 1836 року Василь Смірнітський пішов на цілий рік у відпустку, а 9 квітня у Змієві з’явився на світ його син Вадим. Свідками при хрещенні Вадима у Зміївському Троїцькому храмі були: його дід Я.П.Горохов та бабуся — колезька радниця Єлизавета Федорівна Смірніцька. 

Цікаво те, що молодший брат Василя, Микола Смірніцький, майже одночасно (з 11.03.1836 по 01.03.1837) теж взяв відпустку на рік. Сьогодні не відомо, що спонукало їх і заради чого це було зроблено.

28 липня 1836 року Василю Смірнітському було присвоєно чергове звання — капітан. Відразу ж після виходу на службу після відпустки, його було відряджено до штабу по управлінню генерал-фельдцейхмейстера (з 1798 року посаду генерал-фельдцейхмейстера, зазвичай, обіймав один із членів імператорського роду).

13 липня 1837 року у них із дружиною народилася дочка Ольга. На жаль, метричних книг храмів м. Змієва за 1837 рік не збереглося, а тому ми можемо лише припускати, що вона, як і її брат Вадим, народилася саме у Змієві, через рік після його народження. Про це свідчить і те, що сім’я Смірнітських увесь цей час проживає у нашому місті.

А 18 вересня, рішенням Харківського Депутатського зібрання, капітан Василь Миколайович Смірнітський з дружиною Євдокією та сином Вадимом були зараховані до 3-ї Дворянської книги Харківської губернії.

8 березня 1839 року він іде у відставку за станом здоров’я в чині підполковника з правом носіння мундиру з нагородами. Його заслуги перед Росією були увічнені висіченням його прізвища на мармуровій дошці Петербурзького артилерійського училища, яке він колись закінчував, та відмічені орденами Св. Володимира IV ст. та Св. Анни III ступеня.

10 серпня 1850 року, указом Департаменту Герольдії за № 6736, Микола Савич Смірніцький із сином Василем, невісткою Євдокією і онуком Вадимом отримує підтвердження причетності своєї сім’ї до дворянства і перенесенням їх прізвищ у другу частину книги Харківського дворянства. Що цікаво, у цьому документі чомусь не згадується дочка Ольга.

У квітні 1852 року Василь Смірнітський подає клопотання про від’їзд за кордон для дружини і дочки Ольги по необхідності лікування дружини. Після того, як трирічне лікування в Петербурзі, курортах Кавказьких мінвод, лиманах Південної Росії та в Гельсінгдорсі (Гельсінки) не принесло Євдокії Якимівні покращення здоров’я, один професор Харківського університету порекомендував їй лікування в Марієнбаді (курортне місто в Чехії) та курорті у Дієпі. Чи здійснили цю подорож Смірнітські, сьогодні не відомо. Але цікаво те, що саме в цей період було заплановано приїзд із Відня в Дієп із концертною програмою композитора Йоганна Штрауса. Можливо, це просто збіг обставин!

Більше про дитячі і юнацькі роки Ольги нічого не знайдено. В послужному списку Василя Смірнітського значиться те, що вона виховується в батьків.

Отримавши чудову домашню освіту, Ольга Смірнітська вступає до одного із престижних столичних інститутів благородних дівиць і закінчує його. Юна дівчина добре розбирається у російській літературі, досконало володіє французькою та німецькою мовами, займається музикою. Є припущення, що сам Теодор Лешетицький (польський музичний педагог та композитор) був її вчителем по класу фортепіано, коли проживав у Петербурзі. Саме у ці роки тут мешкала вже вся сім’я Смірнітських, яка переїхала із Змієва, щоб дати своїм дітям столичну освіту.

6 вересня 1855 року в Петербурзі Василь Смірнітський працює при комісії для ревізії і складання законів Королівства Польського. 13 червня 1856 року він пішов на 4 місяці у відпустку. Причиною такої довгої відпустки на той час могла бути лише смерть рідної людини, — це може бути хтось із батьків: його чи дружини, а може причиною було самогубство сина Вадима. Він застрелився через картковий борг.

1851 року Вадим Смірнітський вступає до Михайлівського Артилерійського училища (воно вже має таку назву), яке закінчив у свій час його батько. Здобувши гарну домашню освіту, він на вступних екзаменах показав дуже гарні знання, що і було відмічено в документах. Він закінчив 4 юнкерських класи і проходив службу в якості юнкера-єфрейтора.

Є припущення, що саме трагічна смерть брата Вадима побудила Ольгу до досконалішого вивчення музики, а особливо композиції. Її перші опубліковані твори — 10 романсів на вірші Пушкіна, Лермонтова, Фета, Кольцова та поетеси Кутузової, датовані саме 1856 роком — роком смерті Вадима. Всі ці твори надійшли до Імператорської публічної бібліотеки (зараз Російська національна бібліотека Санкт-Петербурга), і зараз оригінали знаходяться у її фондах. 

Рецензію на романси Ольги Василівни Смірнітської написав відомий на той час музичний критик Феофіл Матвійович Толстой: «Писательниц у нас довольно много, и даже есть писательницы с большим дарованием. Но женщины, сочиняющие музыку, вообще, и у нас в особенности, явление весьма редкое. По этой причине мы не можем и не должны умолчать о вновь появившихся композициях госпожи Смирнитской…»

 

Михайло Саяний, директор Зміївського краєзнавчого музею.

Далі буде.