«Як він з автоматом, що ти йому скажеш…»

Пані Раїса сама — з Руської Лозової. Це раніше був Дергачівський район, нині — Харківський.

Від цього села до кордонів з Росією — всього 20 кілометрів.

Росіяни зайшли сюди вже ввечері 24 лютого. Військову техніку розташували безпосередньо в селі, поміж будинків, прикриваючись людьми, та відразу почали гатити в бік Харкова та по околицях навколо селища.

Відразу встановили комендантську годину, яка розпочиналася о 19 годині, весь час примушували носити білі пов’язки на рукаві.

Протягом 2 місяців «старші брати» із сусідньої держави почувалися тут господарями — вчили мешканців жити за своїми правилами, забирали те, що їм сподобалося, вбивали тих, хто прийшовся не до душі…

Раїса Назарівна з невісткою та двома онуками — дівчині 14 років було, а хлопчику 7 — з самого початку бойових дій сиділи в погребі. Бомбили, каже, безперервно. Жили так: вискочиш на хвилину у справах, і знову ховаєшся.

10 березня невістці з дітьми вдалося виїхати в Слатине до подруги — там було трохи спокійніше. Потім їх якось вивезли до Лозової, а ще пізніше — в Харків.

Пані Раїса залишилася одна. Перебралася до свахи, дві ночі разом переночували, а потім жінку забрали до себе родичі — двоюрідна сестра Зінаїда Іванівна Малєєва.

Дім той, що слугував пристанищем жінкам, до речі, згорів повністю. Вцілів тільки термос... Зінаїді Іванівні, яка теж знайшла прихисток у Змієві, повертатися просто нікуди.

Світло, вода, газ та інші блага цивілізації в Руській Лозовій зникли як тільки росіяни зайшли в село. Звільнили від нормального життя, коротше кажучи. Але почали привозити якісь продукти, хліб тощо.

Жінки пригадують, як ходили окупанти й по домівках, брали що хотіли: при господарях відкривали шафи, сараї, погреби… Шукали чоловіків, а знайшовши, відводили їх  у штаб на допити.

- Як він з автоматом, що ти йому скажеш… — бідкається жінка.

Їм ще поталанило — літніх жінок особливо окупанти не чіпали. А от на московській трасі, каже, що проходила неподалік від будинку, де вони мешкали, постійно було чутно автоматні черги.

Час від часу пані Раїса ходила додому, щоб перевірити, що і як. Прийшовши якось, було шокована: замок спиляний,  в хаті все перевернуто догори дригом. Що шукали, невідомо, бо будинок деякий час стояв порожній, та й особливих цінностей в жінки не було. Перерито було все в дивані та шухлядах. А особливо її вразило те, що щось загарбники шукали в шафі онуки, тож її білизна була розкидана по всій хаті.

Ну, якась незрозуміла тяга була в росіян до білизни наших жінок на початку великої війни!

Сама Раїса Назарівна свідком цього не була, але люди переказував, що коли росіяни свої порядки почали встановлювати, то сільський голова казав: от вам пропуска видадуть, і виїхати ви зможете тільки в Росію, в Україну — зась.

І дійсно, з території Білгородщини приходили автобуси, люди виїжджали. Їх  вивозили через пункт пропуску «Гоптівка». Є інформація, що окупанти вилучали документи у наших співвітчизників, щоб люди не змогли, в разі чого, повернутися в Україну.

Але Раїса Назарівна і Зінаїда Іванівна  вирішили залишитися.

Наприкінці квітня, під час контрнаступальної операції ЗСУ, Руська Лозова була звільнена від окупантів. Це зробили військові Головного управління розвідки МО України разом з бійцями спецпідрозділу «Кракен».

Раїса Назарівна дуже добре пам’ятає той день.

- Ми чогось не спали вночі, якось тривожно було. А вранці дивимося:  вулицею українські солдати йдуть. Кажуть: все, вигнали ми росіян! Це сталося 29 квітня.

Але ж вони далеко не пішли, село потім бомбили так, що навіть у погребі було лячно. Певно, ворог «образився» на ЗСУ, тож поливав снарядами Руську Лозову нещадно.

Під час однієї з тимчасових перерв військові рушили безлюдними вулицями села. Щойно село звільнили від росіян, місцева влада організувала евакуацію людей до більш безпечного місця. Вирвати з пекла, в якому люди перебували понад два місяці, вдалося тоді кільком сотням осіб.

- Вранці приходять до нас і кажуть: за 20 хвилин ви маєте зібратися, вас повезуть у Харків — дали «зелений коридор», — згадують жінки. —  Куди ми їхали, тоді не знали. В кого транспорту не було, автобус дали. Хто мав транспорт — виїжджали самі. У Зінаїди Іванівни брат мав машину, туди ми й «завантажилися» — шість дорослих. І так виїхали.

Всі шестеро — родичі, і всі вони зараз мешкають у Змієві, а у вересні до них доєдналися і онуки Раїси Назарівни, бо дітям вчитися треба.

Дуже довго пані Раїса та її рідні не могли потрапити у свої домівки — жителів Руської Лозової не пускали військові, бо було дуже небезпечно. А коли дозвіл отримали та приїхали, з’ясувалося, що хата встояла, але вона дуже пошкоджена, стоїть без вікон. Адже село жорстоко обстрілювали вже після звільнення його українськими Збройними силами.

- Ми як виїжджали, то вікна плівкою  забили, — каже Раїса Назарівна. — Але потім під час одного з обстрілів снаряд упав у сусіда в городі, так що мені вікна з шибками повиносило. Забили дошками.

Майна, звісно, шкода... 

Я попросила в жінки фото його буд линку, чи якогось будинку в її селі. Але які фото, коли в Раїси Назарівни — кнопковий телефон.

Але про те, що з Руською Лозовою зробили «визволителі», можна отримати уявлення з фоторепортажів наших колег з «АрміяInform» та «Суспільне» — журналісти поїхали тути як тільки стало можливим.

Сьогодні в Руську Лозову поволі повертається життя. Хоча поки й посадки заміновані, й світла тут ще немає… Але в грудні в селі вже з’явився газ —  газовики відремонтували пошкоджені ворогом мережі.

Звісно, Раїса Назарівна Покровенко дуже хоче повернутися додому. Каже, якщо весною ситуація покращиться — поїде.

Разом з тим щиро дякує Змієву і зміївчанам, що надали їй та її рідним тимчасовий притулок. Каже: добре, що є такі місця, куди ворог не дістався, і де можна в теплі й добрі пережити темні часи.