«Рецепт» від Інни Нетяги, як знайти сили для перемоги

Тетяна Логвіна 15.09.2022 у 08:34 332

Любов до України і бажання швидше перемогти ворога дає сили щодня працювати на перемогу, не покладаючи рук

«Рецепт» від Інни Нетяги, як знайти сили для перемоги

«Береш кіпу клаптів і кладеш на ваги. Відділяєш їх один від одного. Кидаєш у виварку з фарбою. Годину варяться, ніч охолоджуються. Потім витягуєш грудками і занурюєш в розчин з оцтом для закріплення. Вибираєш жменями, віджимаєш…і на просушку. Розгортаєш кожну ту мотузку, щоб вона знову перетворилася на клаптик і розкладаєш пазли.

На тебе вже воші нападають, а тут ще ті кляті орки гатять. І в такі моменти хочеться мочити ту мордорську нечисть з особливою жорстокістю».

Це — «рецепт» від Інни Нетяги, волонтерки зі Слобожанської громади, з Лимана. Сьогодні вона, як і будь-яка жінка, що мешкає в сільській місцевості, робить одночасно безліч справ: картопля, кукурудза, гарбузи, квіти… «Ще й молодший син надумав женитися», — каже.

А ще — вона плете сітки, навіть удома.

Волонтерство пані Інни бере свій початок від Майдану. Коли там почалася кривава бійня, Інна Нетяга з однодумцями почала збирати теплі речі та передавати їх до Києва через друзів.

Потім — АТО, Антитерористична операція. Інна знову почала збирати речі, продукти, кошти для потреб військових. А якщо згадати, як і в чому у 2014-му до війська йшли добровольці, то стане зрозумілим, що роботи у волонтерів тоді було дуже багато. 

Маскувальні сітки були наступним етапом.

А ще — сухі супи й борщі, різні закрутки, соління, свіжі салати.

«Кількість перероблених овочів вимірювалася не кілограмами, і навіть не центнерами», — згадує жінка.

Згодом, за часів п’ятого президента, справи в ЗСУ почали налагоджуватись і потреб у волонтерські допомозі ставало все менше. Волонтери тоді це відчули дуже добре, але продовжували по інерції робити свою справу. Інна Нетяга згадує, що був момент, коли вона вже не знала, куди дівати свої салати і закрутки. Тоді друзі відвезли їх до притулку для літніх людей. І все якось припинилося само собою.

Знаючи про волонтерську діяльність, що мала за плечима Інна, друзі й знайомі (а почасти й незнайомі), бувало,зверталися до неї з проханням допомогти  зібрати кошти на лікування тощо.

Неспокійна вдача пані Інни не давала їй сидіти, просто склавши руки. Вона була постійною учасницею проукраїнських акцій у Харкові, брала активну участь у розбудові української церкви в Лимані. Було в її житті і сходження на Говерлу, де жінка,звісно, підняла український прапор.

Потім народилася онучка, й вона повністю в ній розчинилася.

Та раптом прийшли «асвабадітєлі»…

24 лютого перші бомби впали на Харків та інші українські міста. А вже на початку березня Інна Нетяга повернулася до справи, яка, здавалося, вже ніколи не буде потрібною — плетіння маскувальних сіток.  Спочатку її запросили в якості інструктора в Слобожанський волонтерський осередок, потім Інна стала керівником гуртка. Трохи пізніше — влітку — таку ж роботу було розгорнуто і в Лимані.

Робочих рук завжди не вистачає, одні люди йдуть, інші приходять. Але, як говорить жінка, цього разу людям вже не треба пояснювати, для чого це робиться. Для переважної більшості її односельців фраза «все не так однозначно» втратила актуальність із першим розірваним снарядом.

«У 2014-2015 роках більшість людей взагалі не вважали росію агресором, — розповідає пані Інна. —  Вони звинувачували Майдан та Америку. Говорили про громадянську війну, про націоналістів та «бандерівців». А росіян вважали братами. Цьогорічне повномасштабне вторгнення різко змінило думку людей про так званих «братів». Патріотичні настрої та ненависть до росії з‘явилися навіть у тих, хто був поза політикою та вперто вважав росіян братами. Хоча багато хто ще і досі мріє про «руській мір».

Скільки вже зроблено маскувальних сіток руками жінок і дівчат Слобожанського і Лимана з  початку активної фази війни, підрахувати важко. Можна приблизно прикинути, — по використаному сіткополотну, — що зроблено вже більше 6000 квадратних метрів. І запитів на сітки не просто багато, а дуже багато.

В нинішній ситуації, говорить Інна Нетяга, найчастіше вони чують від військових: «Будь ласка, хоча би щось, тільки скоріше і більше».

Чоловіку Інни Ігорю цього року знову довелося надягти військову форму. Він «афганець», мав бойовий досвід. У березні цього року був мобілізований до лав Тероборони, яка входить в склад ЗСУ. Коли ми спілкувалися з пані Інною, Ігор якраз зателефонував. Звісно, які сітки, коли на зв’язку — коханий чоловік, з яким рука об руку вони йдуть по життю вже 33 роки!

Один з синів Інни Нетяги також був у війську. Служив в Ічні, саме тоді, коли сталися вибухи боєприпасів на артилерійських військових складах арсеналу Збройних Сил України.

Пам’ятаєте, тоді першою версією слідства було недбале ставлення до служби певних посадових осіб. Згодом військова прокуратура зробила заяву, що  то була диверсія.

Зараз ми, звісно, розуміємо, що в такий спосіб росія готувалася до великої війни з Україною.  

На питання: «Що вам дає сили робити те, що ви робите?» — Інна відповіла: «Любов до України і бажання якнайшвидшої перемоги над рашистським агресором».

Але має ця дивовижна жінка ще один «антидепресант» — це її сад у Лимані.  Кількість квітів, сукулентів та декоративних чагарників, які ростуть в цьому диво-саду, вражає! Від первоцвітів, хвойників, колекції молодил до осінніх гібіскусів та анемон. І,звісно, лілеї й троянди!

Щороку її колекція поповнюється — весною та восени. Цей рік трохи змінив плани, але не змінив закоханість Інни у квіти. Ось зовсім нещодавно в фейсбуці вона ділилася з друзями фотографіями осінньої темно-рожевої анемони і дитинки юкки, яка надумала зацвісти наприкінці серпня.  

У моєму саду теж є «привіт» з Інниного — дві опунції, що квітнуть червоними квітами. А їй вони дісталися від чоловіка, що у 2014-му виїхав з Криму та оселився в Яковенковому, що поряд з Балаклією. Війна наздогнала його й тут, на жаль. З початку окупації він не виходив на зв'язок.

Наша розмова з Інною Нетягою відбувалася саме тоді, коли Збройні сили України почали свій потужний контрнаступ на Харківщині. Гарні новини додавали жаги до життя. Розуміючи, що ще нічого не скінчилося, і що попереду — ще чимало роботи, тим не менш ми раділи успіхам наших «котиків».

«А взагалі то аж груди стискає від радості!» — підсумувала моя співрозмовниця.

Так, Інно, так!

 

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ

 

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини