Іван Муштай: «Не жалкую жодної хвилини про зроблене мною в житті»

26.08.2021 у 11:29 424

Інтерв’ю з Іваном Степановичем Муштаєм  ми розпочинаємо цикл матеріалів про Приватне акціонерне товариство «Маяк», яке є ровесником Незалежності. Створене воно було рівно 30 років тому — у 1991-му.

Іван Муштай: «Не жалкую жодної хвилини про зроблене мною в житті»

Хто не знає цієї торгової марки або не має в будинку котла від фірми «Маяк»? Такий надійний агрегат стоїть навіть у нашій редакції «Вісті Зміївщини» від 2009 року — і він жоднісінького разу за час експлуатації не підводив нас, на відміну від іншої техніки різних виробників. Ще нагадаю, що фраза: «він працює на «Маяці» — зажди викликала в розмові між зміїчанами повагу. До цього підприємства на роботу йдуть фахові спеціалісти і вони завжди отримували досить стабільну й високу для нашого регіону зарплатню.

Робота у приватному акціонерному товаристві «Завод «Маяк» — відповідальна та цікава: цей виробник випускає та обслуговує високоякісне опалювальне обладнання, що, звичайно, дуже на часі. Ціни на енергоносії зростають космічними темпами, і енергоефективність наших будинків стає все більш актуальною. Це розуміють всі, в тому числі партнери зміївської компанії по різних регіонах України та за кордоном.

У нас на Зміївщини зовсім небагато подібних підприємств: якщо чесно, то я інших таких «старожилів» і «патріархів», крім, можливо, сільськогосподарських (колишніх колгоспів) — які мають такий високий рівень технологій, вкладають стільки коштів у виробництво, обладнання, і причому є сумлінними платниками податків (а це надзвичайно важливо для громади!) — і не знаю. Тож «Маяк» — це і є те саме обличчя відповідального виробничника зі Змієва. А наш Зміїв часто й знають в інших регіонах, бо тут є «Маяк».

Розпочавши власну справу у далекому 1991 році, засновник виробничого підприємства Іван Степанович Муштай і сам є фаховим спеціалістом, який від самого початку вмів працювати і руками і має талант як ефективний менеджер та підприємець. Він пройшов шлях зі своїм підприємством від «а» до «я» та провів свою компанію крізь буремні 90-ті, непевні 2000-ні, хиткі 2010-ті й привів її до 30-річного ювілею з певними здобутками. Зараз справу Івана Степановича переймає його син — Олексій.

Та крім усього — їхня компанія є ровесницею Незалежності України. 30 років країні — 30 років і «Маякові». Тим приємніше у ювілей Незалежності держави розповідати про ефективну компанію, про відповідальних людей, про цікаве актуальне виробництво — як усе зростало й розвивалося разом із країною.

 

 

- Іване Степановичу, Ваше підприємство – зараз успішне й стабільно працює, є одним з найвідоміших брендів на ринку опалювальної техніки в Україні, відоме за кордоном. Як і чому з‘явилася загалом задумка відкрити таке підприємство у далекому 1991 році?

- Як не дивно, задумка про реалізацію ідеї створення котлів народилася у мене наприкінці 80-х років ще під час конкурсу ідей у військовій частині А2354, де я працював свого часу: усі підприємства «оборонки» тоді отримали завдання розробити виробництво певних товарів народного споживання. Кожен пропонував своє. Моя ідея не стала тоді переможцем конкурсу (виграла якась ідея про виробництва постільної білизни, здається, якихось підковдр, чи подібного – і завод почав це виробляти). Але, можливо, так сталося й на наше щастя: я взявся за цю ідею міцно і потім реалізуав її на своєму власному підприємстві. Як зараз пам’ятаю, наш тодішній кооператив при реєстрації отримав щасливий номер 13 у тодішньому райвиконкомі. Так ідея, яка не отримала підтримки в одному місці, привела, я вважаю, до успіху в іншому.

- Ви розпочинали саме з випуску котлів? Чи мали Ви до того якийсь бізнес-досвід?

- Так, я тоді вже мав певний бізнес-досвід — може, це дещо незвично зараз звучить, але я розпочинав свій бізнес… з квітів. А саме — з гладіолусів. Які власноруч продавав у Харкові на базарі.

Котли ми починали робити в селищі Комсомольському – тепер Слобожанське. Першими нам дали виробничу площу керівники експериментально-механічного заводу. Потім нас дещо не влаштували умови оренди – і ми перейшли до Змієва, на територію колишньої «Сільгосптехніки», де керував Галій Іван Васильович. Потім привабливими здалися умови роботи на території колишнього машзаводу. Від початку у нас було лише 5 робітників. Коли підприємство виросло до 45 осіб – площі стало замало. У машзаводу площі були в заставі, і з часом ми придбали тут свої площі для виробництва, побудували свої приміщення, потім поступово розширювалися до сьогоднішніх розмірів. Свого часу директор дослідно-електромонтажного заводу, зрозумівши перспективність нашої ідеї, запропонував увійти в склад підприємства і працювати під їхнім керівництвом. Однак ми відмовилися. Бо вирішили йти у самостійне плавання.

- Так, бізнес — це завжди розрахунки ефективності. Але доводилося йти і на серйозні ризики?

- Ризиком було вже саме створення приватного підприємства у той час, як навколо все було державне й казенне. Ми також ризикували, коли брали серйозні кредити, – а це, на хвилиночку, 430 тисяч євро на той курс валюти, — для купівлі 2-х надсучасних верстатів з Німеччини. Ще один кредит у 80 тисяч доларів підприємство взяло задля придбання у турків фарбувальної лінії. Бізнесу без ризиків, звичайно, не буває.

- Які моменти можна назвати прогресивними у процесі розвитку підприємства?

- Серйозний крок у виробництві — це наше рішення використовувати високоякісні італійські пальники та німецькі клапани на обладнання. Пам’ятаю, люди тоді були готові стояти в черзі 2 місяці, щоб лише отримати ці клапани. Щодо того, як ми змогли вийти на цих виробників за кордон – то в Білій Церкві у нас були постачальники продукції, які час від часу давали нам браковану продукцію, нерідко — і по пів партії. І ось через одного із співробітників компанії саме в Білій Церкві ми вийшли на іноземців і домовилися про поставку нових високоякісних комплектуючих. Серйозна компанія з американським капіталом і світовим ім’ям, яка була задіяна в розробці космічних технологій, автоматизації виробничих процесів, повірила нам, що ми – надійні партнери.

Цікавим було співробітництво із словацькою компанією «Attack», — ми налагоджували спільне виробництво, вони спеціалізуються на чавунних котлах, у них гарні теплообмінники.

- Чи справді Вам щастило на людей?

- Мені завжди дуже щастило на доброзичливих, підтримуючих людей по життю – я знав багатьох спеціалістів і керівників різного рівня, добре пам’ятаю, як підтримав мене, наприклад, Олександр Степанович Масельський — ми отримали тоді якісні горілки для наших котлів. Це зараз незвичайно згадувати, але все сталося завдяки його простому дозволу перевезти через кордон 5 мішків цукру.

- Велику роль в успіху Вашого підприємства, наскільки я розумію, зіграв в тому числі Ваш талант комунікатора – Ви (як кажуть багато людей) дуже добре вмієте переконувати й пояснювати, підбирати співробітників, розуміти їхні потреби й мотиви...

- Основна наша рушійна сила – це завжди були люди. Із військової частини я вмовив піти з собою декількох вірних соратників, з ними ми почали випуск продукції. Тож свого часу мені повірили і пішли зі мною Бабич Микола Васильович, Гарагатий Анатолій Володимирович, Самусенко Юрій Володимирович, Мельник Віктор Дмитрович та інші люди. Значно підсилив наші можливості прихід Поваляєва Олексія Яковича, який був заступником директора заводу «Елокс» і добре знався на зовнішньо-економічній діяльності. Ми запросили його на роботу – його прихід, я вважаю, став значним ривком у розвитку підприємства, ми почали освоювати зовнішні ринки.

Одне з найцікавіших для мене – це знайти кадри, людину, яка має потенціал, і розкрити його, побачити можливості і переконати людину, що вона ці можливості й таланти має. Так, до нас прийшло і зросло багато людей – ви поспілкуйтесь із ними, наприклад, із сьогоднішнім комерційним нашим директором Віталієм Булгаковим, який прийшов до нас спочатку звичайним водієм. Та й з іншими.

Перші креслення для котлів я отримав під час свого візиту на Луганський вагонобудівний завод, де документацією зі мною поділився конструктор підприємства. Тож саме котли з Луганська стали нам тоді за основу для найперших виробів.

- Пам’ятних моментів, цікавих, незвичайних – їх, зрозуміло, багато?

- Пам’ятних і незвичайних моментів — їх справді багато. Один згадую, наприклад, у зв’язку саме з придбанням тої самої лінії фарбування, яку встановлювали представники Туреччини. Вони не витримували термінів роботи, тож нам довелося замикати їх на ніч на роботу у приміщенні, щоб вони вклалися в графік і максимально пришвидшилися та не затримували наш робочий процес.

- Який момент можете назвати як один з найскладніших у житті підприємства?

- Найскладніший для мене момент, напевне, – це коли ринок вимагає певного об’єму виробництва товару. А ми не можемо його задовольнити, бо просто не вистачає робочих потужностей. Серйозний стрес наша компанія пережила у 2010-2012 роках, — зіграла роль світова криза, інфляція тощо. 2014 рік, звичайно, був дуже непростий. Але пройшли ми його, як кажуть, красиво: змогли переналаштуватися, зорієнтувалися в нових умовах. Певний непростий момент – це карантин зараз.

Так, складнощі в державі заважають виробникам зазвичай, але змушують вчитися новому і мотивують шукати нестандартні виходи з ситуації.

- Які риси Вашого характеру, на Вашу думку, завжди допомагали в роботі і які якості отримав Ваш син від Вас, та які допоможуть йому вести Ваше підприємство і тримати його на плаву?

- Я, в принципі, загалом за характером — спокійна людина. Навіть не знаю, як мені вдалося це все закрутити й повести. Мабуть, так було потрібно і хтось таки згори мені допомагав. Я не жалкую жодної хвилини про зроблене мною в житті. Мій син — теж спокійний, але теж має характер. І я сподіваюсь, це все допоможе йому не лише зберегти, але й примножити наші надбання.

Тетяна БЄЛЯВЦЕВА.


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини