Як людина стає легендою

Потім з’являється перша історія. Хтось бачив світло в його вікні серед ночі. Хтось чув, як він говорив сам із собою. Хтось запевняє, що після його слів справді пішов дощ. А через кілька років уже важко зрозуміти, де закінчується біографія і починається легенда.

Саме так працює один із найцікавіших механізмів фольклору: реальна подія поступово перестає належати лише тому, з ким сталася. Її підхоплює громада.

В «Енциклопедії Сучасної України» народне оповідання визначають саме як усну розповідь про реальні події суспільного чи побутового життя, де оповідач часто є свідком або очевидцем. Але такі історії живуть у переказуванні: змінюється інтонація, виділяються найяскравіші деталі, випадковість починає виглядати закономірністю.

Це добре розумів Борис Грінченко. Ще юнаком на Харківщині він почав записувати почуті легенди, казки та інші народні матеріали, а згодом наполягав: записувати треба так, як люди говорять, не виправляючи їх під красивішу літературну форму. Його етнографічні збірки зберегли поруч міфологічні оповіді, перекази, повір’я, анекдоти й звичайні історії — той самий простір, де реальність постійно торкається легенди. 

Але є ще одна група людей, яка особливо добре вміє робити з життя фольклор. Діти.

Дитині ніхто не пояснює, як створити усну традицію. Вона просто виходить у двір. Хтось каже, що на тріснуту плиту не можна наступати. Другий питає чому. Третій уже знає: під нею «хтось живе». Наступного дня з’являється правило — переступати треба тільки лівою ногою. Через місяць усі діти у дворі його знають. Через кілька років ніхто не пам’ятає, хто це вигадав. Автор зник. Історія залишилася.

Українські дослідники давно виділяють окремо ті жанри дитячого фольклору, які виконують і творять самі діти: лічилки, прозивалки, заклички, небилиці, ігрові формули. Причому вони не просто повторюють готові тексти. «Енциклопедія Сучасної України» наголошує, що дитячі лічилки й прозивалки постійно варіювалися, вбирали нові слова й образи з навколишнього життя, а знайомі формули ставали основою для нових творів. У цьому й ховається маленьке диво.

Ми звикли уявляти народження фольклору десь у далекому минулому: темна хата, старий оповідач, діти біля печі.Але той самий процес може відбуватися сьогодні між гаражами. Або на шкільному подвір’ї.Або в чаті класу.

Борис Грінченко записував і дитячі ігри — «у мовчанку», «у піжмурки», «у коника» та багато інших. Архівні матеріали показують, що він не ставився до них як до дрібниць: фіксував варіанти, порівнював їх, готував до друку. Бо дитяча гра теж зберігає спосіб, у який культура передає себе далі.

І ось тут дві історії сходяться.Уявімо, що колись у селі справді жив дивний мельник. Він сварився із сусідами, знав кожен звук свого колеса й любив працювати після заходу сонця. Дорослі знали його ім’я. Діти знали, що вночі він розмовляє з водою.

Їхні діти вже могли не пам’ятати самого мельника. Але знали: біля старого млина після темряви краще не затримуватися.Ще через покоління залишився тільки переказ.Саме в такій точці людина перестає бути лише людиною з біографією й стає персонажем спільної пам’яті.І, мабуть, найцікавіше те, що цей процес не закінчився.

Грінченко ще понад століття тому заперечував думку, що усна народна творчість приречена зникнути: фольклор змінюється разом із життям і набуває нових форм.  Сьогодні до двору додалися соцмережі, до усного переказу — повідомлення й відео. Але механізм упізнаваний: хтось розповів, хтось забув деталь, хтось додав свою, а потім уже ніхто точно не знає, з чого все почалося.

Можливо, десь просто зараз діти сперечаються, чому не можна заходити за певний будинок після заходу сонця.І через тридцять років хтось скаже:«У нас про це завжди розповідали».Ось так, мабуть, люди й стають легендами.

Не в ту мить, коли роблять щось надзвичайне. А тоді, коли їхню історію починають розповідати люди, які вже не пам’ятають автора.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм