Христинка з Золочіва на фестивалі «Молодість»

Її історія — це уособлення непохитної волі та боротьби за життя.

Робота режисера Дмитра Тодорюка, авторки ідеї та співрежисерки Валерії Никифорець і оператора Ярослава Савчака не лише торкнулася найглибших струн душ глядачів, а й здобула перемогу в документальному конкурсі фестивалю.

Фільм об’єднує чотири щирі та болючі історії українських дітей, чиє дитинство жорстоко перервала війна. Водночас це стрічка про вражаючу силу духу, здатність мріяти, шукати світло та зберігати надію навіть тоді, коли світ навколо здається зруйнованим.

Харківщина стала одним із тих регіонів, де ворожі сліди залишили глибокі та болючі шрами. Трагедія родини Христини сталася раптово: разом із найріднішими вона їхала автомобілем на цвинтар, коли авто підірвалося на ворожій міні.

Ця мить розділила життя на «до» та «після». Мама та брат дівчинки загинули на місці. Вижити вдалося лише Христині та її батькові. Сама дівчинка зазнала надзвичайно складних опіків тіла.

Кадри стрічки дбайливо й водночас відверто показують її довгий, виснажливий шлях до відновлення: численні хірургічні операції, біль і щоденну боротьбу за повернення своєї зовнішності та можливість знову усміхатися. Проте головний фокус творців фільму зроблено не на трагедії, а на дивовижній силі духу харківської дівчинки. Попри перенесене горе, Христина продовжує триматися за свої мрії та вірити в майбутнє.

Окрім історії Христини, стрічка розповідає про інші випробування, через які проходять українські родини.

Бабуся Зоя та її онук Денис. Пані Зоя, яка має статус «дитини війни» ще з часів Другої світової, на схилі літ знову зіткнулася з жахіттями агресії. Разом із донькою Тетяною вона чекала й виборювала повернення онука Дениса з російського полону. Щасливий поворот долі — повернення хлопця під час зйомок — подарував усій команді та глядачам непохитну віру в диво.

Дорослішання під час війни. Стрічка досліджує досвід дітей, які змушені ставати дорослими надто рано. Але поруч із болем творці показують дитячі ігри, гумор, перші закоханості та щирий сміх — те природне світло, яке неможливо загасити.

Мова кіно без слів за кадром

Режисерський дебют Дмитра Тодорюка та Валерії Никифорець (засновниці благодійного фонду Together) будувався на максимальній довірі та щирості. Знімальна група відмовилася від закадрового коментаря та штучних інтерв'юерів, ставши «людьми-невидимками», щоб дати дітям можливість розповісти свої історії власними словами.

«Закадровий голос відкинули одразу, бо не хотіли розповідати про героїв фільму замість них самих. Ми хотіли показувати їх... Хочеться, щоб міжнародна аудиторія роздивилася в наших героях звичайних людей, звичайних дітей і усвідомила факт, що вони опинилися в умовах екзистенційної війни в центрі Європи», — ділиться режисер Дмитро Тодорюк.

Як пише львівська газета «Високий замок», під час навчання документальної режисури в London Film Academy Валерія Никифорець запропонувала задум «У війни нема дітей» як дипломний проєкт.

Через чутливість теми та участь неповнолітніх реалізувати його в межах навчання не дозволили. Тож вона вирішила втілити задум поза межами навчальної програми.

Згодом проєкт пройшов конкурсний відбір Державного агентства України з питань кіно й отримав підтримку для виробництва.

«Для мене важливо, що відбудеться після фінальних титрів. Що глядач скаже своїй дитині, що запитає у власних батьків, чого більше не зможе сприймати байдуже. Бо пам’ять про війну має формувати відповідальність за майбутнє», — підсумувала авторка ідеї та співрежисерка фільму в інтерв'ю «Високому замку».

Головна мета стрічки — зберегти документальну правду про воєнні злочини РФ, не дозволити романтизувати війну та нагадати світові, що у війни не має бути дітей. У майбутньому фільм планують показувати у школах, щоб формувати відповідальне та усвідомлене суспільство.

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.