80-90-і роки ХХ століття ознаменувалися значною роботою по музеєфікації садибних комплексів, розміщених на території України. Одночасно проводяться масштабні роботи по музеєфікації історико-культурного та природного середовища з усіма рухомими і нерухомими об’єктами, а також об’єктами природи, що знаходяться на даних територіях. В результаті такої роботи багато архітектурних комплексів чи музеїв з парковою територією стали називатися середовищними і стають об’єктами для відвідування та показу.
Але на жаль, до сьогоднішнього дня багато архітектурно-паркових ансамблів так і не стали музеями і поступово руйнуються під дією часу та безгосподарської діяльності людини. Так, 2018 року, в результаті підпалу, було назавжди втрачено пам’ятку історії та архітектури України — старовинний палац в Старому Мерчику під Харковом; руйнується палац і паркова територія в с.Шарівка Краснокутського району. 2018 року помилково було повністю зруйновано будинок відомого купця М.І.Синякова по пров. Нікітінському в Харкові. Забудовниками планувалось знести будинок за номером 22, а зруйнували № 22а.
В результаті бездіяльності органів охорони культурної спадщини та колишньої місцевої влади Зміївського району прийшла в запустіння і садиба Синякових у с. Красна Поляна. Сьогодні ця садиба є живим символом чарівної сили мистецтва, яка не підвладна ні війнам, ні людській байдужості, ані прагматизму мирного часу. Незважаючи на її занедбаний стан, у її приміщеннях та навколо них ще досі витає дух тієї епохи, яку ми можемо зараз тільки спостерігати у кінофільмах, на фото чи картинах.
Як відомо із купчої на землю, датованої 1903 роком, Михайло Іванович Синяков придбав в с. Красна Поляна 20 десятин землі (1 десятина — 1,09 га) із будівлями. Тобто, можна точно стверджувати, що будинок Синякових, який єдиний залишився стояти у своєму першозбудованому вигляді, зведений був у кінці ХІХ ст.
Так судилося долею, що на початку ХХ ст. село Красна Поляна стало справжньою колискою, де народжувався вітчизняний та світовий футуризм. Художники і поети-футуристи з Харкова, Пітеру, Москви приїжджали сюди з незмінною постійністю, влаштовуючи під гостинним дахом будинку Синякових справжні культурні вечори та посиденьки.
Тут, в садибі сім’ї Синякових, побував увесь бомонд російсько-українського футуризму: Велимир Хлєбников, брати Бурлюки, Олексій Кручених, Микола Асєєв (один із найвідоміших радянських поетів), Борис Пастернак (Лауреат Нобелівської премії 1958 року в галузі літератури), Володимир Маяковський, Михайло Матюшин, а також харківські художники та поети — Божидар (Борис Гордєєв), Василь Єрмилов, Борис Косарєв, Григорій Петніков, Євген Агафонов. Більшість із них згодом стали відомими поетами і художниками, а деякі — класиками.
Доля господарів садиби, та як і багатьох їхніх гостей, була незавидною. У вихорах буремних державних переворотів, Громадянської війни та політичних репресій трагічно обірвалося життя багатьох його мешканців, зокрема: Богдана Гордєєва (Божидара), Володимира Маяковського, Велимира (Віктора) Хлєбникова. Дехто мігрував до Європи та США (Мане-Кац, Євген Агафонов, Давид Бурлюк) і там продовжував своє творче життя.
Твори Еммануїла Лейзеровича Каца сьогодні представлені у провідних музеях світу, зокрема, «Метрополітен» у Нью-Йорку, музеї Люксембурзького саду (Париж) тощо. Його картина «Біля Західної стіни» була удостоєна Золотої медалі на Всесвітній виставці 1937 року в Парижі. А в місті Хайфі в Ізраїлі створено Музей Мане-Каца, що офіційно відкрився у 1977 році.
Агафонов Євген Андрійович у 1919 році керував майстернею малювання та живопису Пролеткульту, а в 1920 році мігрував до США. Займався станковим живописом, графікою і торговою рекламою. Брав участь у виставках Товариства незалежних художників (1929 р.) і виставці в галереї French (1931) у Нью-Йорку. Провів персональні виставки в галереї Caz-Delbo в Нью-Йорку (1931) і Публічній бібліотеці Дербі, штат Коннектикут (1943). Мав свою студію в Оксфорді (шт. Коннектикут).
Давид Давидович Бурлюк — український художник, поет і прозаїк, літературний і художній критик, видавець, діяч світової культури. Був активним стимулятором авангарду в багатьох культурах світу — Росії, Німеччині, Японії. В США його називають «американський Ван Гог». Основна частина творів Д.Бурлюка зберігається у меморіальному музеї художника у Нью-Йорку. Є також у Росії, країнах Європи, в Японії, Канаді.
Що ж стосовно господарів будинку — красунь-сестер Синякових, то доля їхня склалася по-різному.
Ім’я Марії Михайлівни Синякової стало легендою ще за її життя. Вона була кумиром авангардного мистецтва трьох епох: футуризму та неопримітивізму 1910-1920 років, радянського авангарду «бульдозерних» виставок 1960-х та пострадянського авангарду 1980-1990-х років.
Зінаїда Михайлівна Синякова закінчила Московську консерваторію і стала відомою в Росії оперною співачкою. Померла під час війни у 1942 році.
Надія Михайлівна Синякова вийшла заміж за відомого культуролога, мистецтвознавця, філолога і художника Василя Пічету, випускника історико-філологічного факультету Харківського університету. Проживала і померла в Москві.
Ксенія Михайлівна Синякова вийшла заміж за поета Миколу Асєєва. Асєєв закінчив історико-філологічний факультет Московського університету і був дуже талановитою людиною, одним із найвідоміших радянських поетів, вчителем багатьох поетів радянської доби.
Віра Михайлівна Синякова закінчила Харківське музичне училище і художню студію. Вийшла заміж за поета-футуриста Григорія Петнікова. Після революції Петніков очолював Всеукраїнський літературний комітет Наркомпросу.
Після того, як у Синякових більшовиками було націоналізовано майно Красної Поляни, все присадибне середовище дуже змінило свій первинний облік. Основний будинок в якому проживали господарі було втрачено назавжди. У гостьовому будинку, який єдиний вцілів, до Другої світової війни була контора місцевого колгоспу, після війни було розміщено сільську бібліотеку, потім — контору Краснополянського лісництва, а в 90-і роки — гуртожиток цього лісництва. То ж із всього цього ансамблю залишився вцілілим лише гостьовий будинок із жалюгідним зовнішнім виглядом та напівзруйнований погріб. Була також значно зменшена веранда перед цим будинком.
Сьогодні повний занепад тут межує з уцілілими фрагментами зворушливої минувшини. Ось альтанка, де мистецька богема влаштовувала нескінченне чаювання, — її дошки давно почорніли і прогнили, а в деяких місцях їх зовсім немає. Поруч — посаджені Хлєбниковим дуби. У самому будинку збереглася ліпнина, пічка-камін, дерев’яна підлога, а також червоні шпалери на стінах, шматочками яких приїжджі панянки та місцеві дівчата фарбували собі губи й наводили рум’яна.
Із красивого та розкішного подвір’я із квітучими клумбами та декоративними рослинами практично нічого не залишилось — сьогодні це частина сільської вулиці та пагорб над будинком. Там, де колись був оглядовий майданчик, де стояла альтанка, де йшли до них східці, зараз зарості чагарнику та дикоростучих дерев. Сам пагорб зсунувся, закривши ґрунтом частину стіни будинку.
Тож, під дією часу та людей, назавжди втрачена більша частина її будівель і більша частина паркової території. Відновити їх вже неможливо, адже на більшості території, де колись стояв господарсько-побутовий комплекс та парк, зараз розміщені приватні будинки мешканців села Красна Поляна та Краснополянське лісове господарство, сільський клуб та бібліотека. Тобто, відтворити ту архітектурно-ландшафтну територію української садиби кінця ХІХ- поч. ХХ ст., на жаль, вже неможливо.
І все ж, сьогодні ця садиба, окрім меморіального значення, представляє і велику архітектурно-художню цінність. Адже, незважаючи на руйнації, спричинені часом і людьми, цей будинок зберігся повністю і є взірцем дерев’яних паркових садиб кінця ХІХ ст. з її основними історичними елементами. На сьогодні — це єдина будівля такого типу, що збереглася на Зміївщині.
На жаль, до сьогоднішнього дня це унікальне місце так і не стало музеєм і поступово руйнувалося під дією часу та безгосподарською діяльністю людини. Незважаючи на те, що ще з 2002 року громадськість району порушувала питання про збереження цього будинку і його музеєфікацію, колишньому керівництву села та району ніякого діла не було до цієї унікальної пам’ятки світової історії. З початку 2000 років будинок був у державній власності і, не маючи ефективного управителя, з роками приходив у занедбаний стан.
І лише в 2018 нинішні керівники району та Борівської сільської ради з розумінням поставилися до долі цієї пам’ятки. У цьому році будівлю було передано з державної до комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міста Зміївського району, а рішенням LIV сесії VІІ скликання Зміївської районної ради від 7 грудня 2018 року закріплено на балансі КЗ «Зміївський краєзнавчий музей» для створення у ній музею «Мекка футуризму». На початку 2019 року КЗ «Зміївський краєзнавчий музей» отримав право власності на цю будівлю. Тож із цього року починається зовсім новий відлік історії цієї садиби.
Сьогодні працівниками Зміївського краєзнавчого музею вже відшукано кілька світлин цього будинку: одна — поч. ХХ ст., друга — 1965 року. На одній, дуже неякісній, видно, якою і з якого боку була веранда, на якій вся поетична та художня еліта проводили довгі бесіди за чашкою чаю. Знайдено також фотокопію картини Бориса Косарєва «Красна Поляна», датованої 1923 роком.
При обстеженні території навколо будинку Краснополянського музею працівниками Зміївського краєзнавчого музею було виявлено більше десятка дубів, вік яких перевищує 100 років. Тож, можно сміливо припустити, що посаджені вони були саме під час забудови даної території і, більш за все, колись входили вони в парковий комплекс, який було знищено після конфіскації більшовиками даного маєтку у Синякових.
На основі спогадів місцевих жителів, які розповідали про дуби, які особисто посадив Велимир Хлєбников, можна також припустити, що деякі із них посаджені саме цим відомим поетом. У Зміївському краєзнавчому музеї зберігається фотокопія довідки, виданої Хлєбникову 13 серпня 1919 року про те, що він дійсно на той час проживав у Красній Поляні Замостянської волості.
Старожили с. Красна Поляна розповідають про сад Синякових, в якому росли елітні сорти груш, яблук, слив, вишень, про парадний двір та про квіткові клумби у ньому. Отже, зараз ми можемо лише припустити, що паркова зона складалася із клумб з декоративними деревами та квітами та дубового гаю, який було висаджено на рівнинній частині території, а також на схилах пагорба, який впритул підходить до будинку. Залишилися також старезні фруктові дерева, які ще подекуди ростуть на схилах пагорба.
Сьогодні музеєфікація даної садиби, тобто — створення у будинку Синякових музею «Мекка футуризму» із навколишньою парковою територією — єдиний шлях для збереження і в подальшому використанні її як середовищного музею. Садиба повинна бути збережена і музеєфікована, як єдиний садибний комплекс кінця ХІХ-початку ХХ ст., що зберігся на Зміївщині!
І приємно те, що керівники Зміївського району та Борівської сільської ради, громадськість села розуміють про необхідність, шляхом музеєфікації даного будинку та навколишнього ландшафту, зберегти для нащадків унікальне історико-культурне місце, куди будуть приїжджати не тільки мешканці Харківщини чи України, а й туристи чи представники інших країн Світу.
Після ревіталізації даний об’єкт стане цікавим не тільки науковцям, митцям чи туристам, а й поціновувачам авангардного мистецтва з інших країн світу. Адже ті видатні постаті, які перебували і проживали в цьому будинку на початку ХХ ст., в майбутньому стали носіями світового авангарду. Їх мистецтво й досі займає перші позиції в світовому авангардному колі.
І.Саяна, музеєзнавець, старший науковий працівник Зміївського краєзнавчого музею.
